Своїй матусі я завжди дарую щось найкраще. Якщо це одяг, то найбільш вишуканий, якщо аксесуари, то елегантні, якщо каблучку, то сяючу. Навіть онучку народила їй просто пречудову. Ладна дістати для неї зірку з неба. Тому що моя мама – найкраща у світі. Ні, не найкраща для мене, а взагалі найкраща.

Так, в пам’яті зринають часи, коли підлітком із-за дрібниць сперечалась з нею, влаштовувала істерики, ображалась до сліз. І лише зараз, живучи майже за тринадцять тисяч кілометрів від батьківського дому, усвідомила важливі речі. Прийшло розуміння того, наскільки вона дорогоцінна для мене і близька, дуже потрібна і незамінна. Люблю її, щиро цікавлюсь її справами, стараюсь оберігати від переживань і тішити приємними сюрпризами. Хочу, щоб вона повсякчас відчувала мою підтримку, турботу і вдячність.

Адже коли я росла, мама постійно економила на собі: користувалась найдешевшою косметикою, одягалась з «секонд хенду», відмовлялась від якоїсь маленької радості, навіть такої, наприклад, як чашечка кави у кав’ярні. Вона вважала це марнотратством і недозволеною розкішшю. Всі ці обмеження були заради мене та моїх братів. Так, ми не носили одягу дорогих світових брендів, не було у нас мобільних телефонів, аж поки ми не пішли у старшу школу. Зате ми завжди були ситі і добре одягнені. Мама дбала про наше повноцінне, різноманітне харчування, купувала якісний одяг. Ми їздили на всі шкільні екскурсії та в літні табори, нам оплачувались мовні курси, танцювальні студії та спортивні тренування. Але найголов­ніше – вона навчила мене співчувати людям і любити Бога.

Маючи за приклад мамину жертовну любов, я теж старатимусь виховати своїх дітей так, щоб вони мали вдячне, чуйне серце, відгукувались на потреби інших, не були байдужими до батьків, пам’ятали про нас і радували своєю увагою. Звичайно, чимось і мені доведеться жертвувати. Можливо, зайвий раз не куплю щось цікавеньке для себе або відмовлюсь від улюб­леної рибної страви з відомого японського ресторану...

Моїй мамі – трохи за п’ятдесят. Діти виросли і роз’їхалися. Але вона досі заощаджує на собі. Кожну копійчину, яку заробляє, знову відкладає – тепер щоб допомагати вже іншим дітям. Моя непосидюща, невгамовна Мама самовіддано служить вихованцям дитячого будинку в далекому Непалі. А там фінансів потрібно багато. Тому вона просить про допомогу і підтримку всіх небайдужих. Вона робить це з вірою у те, що в людських серцях живе любов до нужденних. Прошу у Бога для моєї дорогої матусі сили, здоров’я, натхнення, аби вона мала змогу являти Божу любов ще багатьом-багатьом дітям. Думаю, що саме це і є її покликання.     

 Марія ФІЛІМОНОВА, США