Чому настає мить, коли необхідність поділитися своєю радістю з усім світом переважує стриманість і природну скромність людини? Важко пояснити, але такі хвилини бувають, мабуть, у житті кожного. Саме такий момент і змусив мене взятися за перо.

Подія, що принесла мені найбільшу в житті втіху, відбулася давно, вже майже два десятки років тому. Здавалось би, за цей час можна було навчитися сприймати надзвичайний дарунок долі як щось належне. Та радість не минає. Навпаки, постійно множиться новими епізодами, враженнями, почуттями. Мова йде про Боже благословення, яке кожна жінка сприймає з глибокою дякою небесам,– про дітей. У мене є дочка і є син. В чомусь дуже схожі між собою. Це й зрозуміло, адже вони – брат і сестра. Разом з тим, вони дуже різні. Але ж так і має бути, бо кожен з них – особистість. Хоча ще й не зовсім зріла: мої діти ще підлітки.

Кажуть, що такий вік найбільш проблемний. Мабуть, це справді так. Та гадаю, що материнська тривога, яка народжується разом з дитям, безмірна повсякчас. Але спостерігати, як з нетямущого вередливого немовляти виростає людина, – щастя, набагато більше. Таке переконання з’явилося у мене не тому, що мої діти демонструють приклад смирення та поступливості. Зовсім ні. Як усі їхні ровесники, вони також з вибриками. Звісно, витівки здебільшого засмучують. Але іноді, як би це не парадоксально комусь видавалось, навіть в якійсь мірі втішають. Бо завжди стараюсь розцінювати такі дії як бажання дитини довести світові своє право самостійно приймати рішення. А якраз цього забороняти не хочеться, стараюсь лише вірно спрямовувати ці намагання. Не страшно навіть, якщо юначий максималізм провокує помилкові кроки. Переконана, що власні синці та ґулі– найбільш ефективна наука.

А взагалі-то усякий вік дитини нелегкий для батьків. Немовлята також завдають чимало клопоту і тримають у постійній напрузі. Їх же треба стерегти від усіляких загроз – невдалих падінь, підступних вірусів, небезпечних предметів. Здається, сто очей треба мати і на десять кроків уперед бачити. А в круговерті домашніх клопотів так не вистачає часу! І нема ні вихідних, ні відпусток. Сил додає єдина думка: це сьогодні донечка капризує і вперто проситься на ручки. А завтра уже сама кудись побіжить. Лише зараз синочок – набридливий чомучка, пізніше він про все дізнаватиметься вже самостійно. Тому хотілося бути поряд кожної миті, пережити разом з ними і запам’ятати саме ці чудові моменти. Адже вони неповторні. Такі думки підтримували безсонними ночами, коли раптово у когось піднімалась температура, чи коли назавтра треба було пошити маскарадний костюм, або спекти святковий іменинний торт. Жалкую лише за тим, що не вистачало часу, а іноді й сил, щоб зайвий раз приголубити, поцілувати, поніжити. Виросли. Доня ще залюбки обіймається і готова слухати, що вона найпривабливіша в світі красуня. А син такі прояви приймає уже стримано – мужчина.

І знову, як і колись, без­сонні ночі і нескінченна тривога. Хочеться оборонити від необачних вчинків, жорстоких людей, розчарувань і зневіри. Переживаю, щоб дорослий світ не зламав юну душу. Намагаюсь попередити невдачі. І це вже не ідилія, бо іноді доводиться вживати і радикальних заходів – підвищувати голос, виставляти ультиматуми, приструнювати. Не скажу, що все вдається одразу. Буває, що не завжди розуміють, ображаються. Словом, все так, як у всіх інших людей.

Отож, мої діти не смиренні ангели і не унікальні дарування. Але для мене вони найкращі, найбільша радість і найвища нагорода. Незалежно від того, яке місце займуть у суспільстві. Головне, щоб вони не піддалися ницим проявам, щоб не купилися на підлість, зраду, брехню. Але навіть, якщо, боронь Боже, так станеться, і весь світ постане проти моєї дитини, я готова з нею йти на ешафот.

Безмежно вдячна Господу за велике материнське щастя!

 К.Л., м.Сокиряни