Над головою гуркотить грім, і чорне небо розрізають яскраві спалахи блискавок. Дощ ллє як із відра. А мені пригадується випадок у дитячому християнському таборі «Віра». Правда, тепер назву змінили і табір став стаціонарним, не так, як тоді, коли такої змоги не було і ми просто вивозили дітей на природу (там молилися, співали пісні, грали з дітьми в ігри, проводили спортивні змагання, спілкувалися). Того разу планували поїхати до села Тартак, що недалечко біля Жмеринки, у дубовий гайок. Та за кілька днів до нашого виїзду погода зіпсувалася і прог­нозували грози та зливи. Хтось навіть пропонував перенести намічений захід на пізніше, але більшість, не тільки дорослі, а й діти, почали напередодні молитись і вірили, що поїздка буде вдалою. Тож сірого, похмурого ранку команда служителів і дітки (до ста чоловік) таки виїхали з міста. Якось одразу й небо просвітліло. Раділи, бо вже півдня нас зігрівало ласкаве літнє сонечко, навкруги щебетали птахи, буяла трава та шелестіли листочки величних дубів у нас над головами. Краса!

Запланована програма була настільки насиченою, що вдивлятися у небо часу не було зовсім. Раптом, набагато раніше, ніж передбачалося, за нами приїхали автобуси. Друзі, що залишилися у Жмеринці, потім розповіли, що вони переживали за дітей, бо все небо заволокло грозовим свинцем, почав накрапати дощ, який чимраз посилювався і врешті перейшов у зливу. І хоча, піднявшись на мансарду (десь рівень третього поверху), вони побачили, що в затягнутому густими хмарами небі над тим місцем, де розташувався наш табір, ще залишається блакитне віконечко, все ж, остерігаючись, що скоро і воно зникне, попросили водіїв поїхати за дітьми.

Але швидко оповістити дітей про терміновий від’їзд було неможливо. Адже саме в цей час йшла загальнотабірна гра «Пілігрим» (у нас світило яскраве сонце, і дощем навіть не пахло). Її учасники розпорошилися по всьому гаю: дорослі – на ігрових станціях, а діти обходили ті станції і, пригадуючи біблійні істини, історії та вірші, виконували поставлені їм завдання. Отож щоб зібрати усіх, потрібно було чимало часу та зусиль. До того ж гра була у самому розпалі. Кожна команда, безумовно, хотіла дійти до наміченої цілі і перемогти. А отримавши наказ іти до автобусів, діти могли подумати, що це якийсь підступний план координатора, аби відволікти їх від гри.

Та з боку Жмеринки й справді насувалась чорна грозова хмара. Вона вже закрила собою півнеба і швидко рухалась, гнана віт­ром, у наш бік. Моє серце схвильовано застукотіло (несла безпосередню відповідальність за безпеку дітей), і з вуст злетіла молитва віри, адже діти були не захищені навіть від невеличкого дощу. У нас була лише одна палатка, в якій могло вміститися щонайбільше 20 чоловік. Тому просила захисту в Господа. Стояла на краю дубового гаю, лицем до страхітливої хмари, перед дорогою, на якій застиг­ли в очікуванні автобуси. За моєю спиною безтурбот­но гралися діти. А спереду мене поле вдалині зливалося з темним небом. Розкати грому бахкали вже над нами. Щільна стіна дощу безупинною зливою неслася полем, а моя молитва звучала ще більш палко... І сталося чудо! Дощова завіса раптом обірвалася, зупинившись по той бік дороги. ЇЇ можна було не тільки бачити – якби комусь захотілося перейти ту дорогу, то й змокнути до нитки. Загуркотіло ще і ще. Подув вітер, і хмара боком стала обходити наш дубовий гай. Прокотилася над сусіднім селом, а поміж дубів не впала навіть найменша крапля. Ми торжес­твували і славили Бога, безмежно щасливі, що Він почув нас і нам вдалось виконати усю заплановану програму. Додому повернулися лише ввечері, піднесені та радісні. Тоді вкотре переконалися, що Господь любить нас і відповідає на наші щирі молитви.

Людям властиво боятися грози та ховатися від злив. Але якщо довіритись Богові, то надійний захист від стихій природи нам забезпечений. Бо Він наказує вітрам, бурям та водам, і вони слухаються!

 Людмила ДОРОЩУК, м.Жмеринка