Один багатий чоловік та його син любили збирати рідкісні твори мистецтва. Їхня колекція нараховувала десятки картин всесвітньо відомих художників: Пікассо, Рембрандта, ван Гога... Частенько бувало, що вони сідали разом та милувались своїм цінним надбанням.

Але раптом у їхнє щасливе життя увірвалася війна: країна втягнулась у військовий конфлікт і сина призвали на службу. Тед був хоробрим солдатом і вірним другом. В одному з боїв, рятуючи інших, він загинув. Коли батькові повідомили про цю страшну звістку, той гірко оплакував смерть свого єдиного сина. Старий не виходив зі своєї кімнати і всі дні мовчки лежав на ліжку, дивлячись у відчинене вікно.

Десь через місяць-два після трагедії неочікуваний гість все-таки змусив його встати. У дверях стояв високий чоловік, одягнений у військову форму, з великим пакетом у руках. Він помітно хвилювався. Привітавшись, сказав: «Я солдат, за якого ваш син віддав своє життя. Куля потрапила йому в серце саме тоді, коли він переносив мене у безпечне місце. Того дня він врятував багатьох хлопців. Ми були друзями, і він часто розповідав про вас та ваше захоплення живописом». Молодий чоловік простягнув пакет і додав: «Я не дуже вмілий художник, але коли я лежав у госпіталі, мені захотілось намалювати порт­рет Теда». Солдат замовк (було видно, що йому важко говорити), повернувся і швидко вийшов із кімнати.

З трепетом і болем у серці розглядав батько портрет. По щоках мимоволі котилися сльози. Йому здавалось, що молодий художник зумів точно відобразити навіть душу його сина. Подарунок ніби оросив зболену душу чоловіка краплями живця. І тепер, дивлячись на дороге йому обличчя, чоловік ледь помітно посміхався. Та журба і смуток не покинули старого. Він не хворів, але тихо згасав. Так невдовзі і помер, з поглядом, зверненим на сина. Родичів у них не було, отож все майно, основну частину якого складала колекція картин, пішло на аукціон.

Того дня зібралося багато відомих і авторитетних людей: акторів, художників, бізнесменів, політичних діячів – усі вони хотіли придбати щось з тієї знаменитої колекції. На платформі для демонстрації розмістили першу картину. Це був портрет сина, написаний молодим солдатом. Аукціоніст стукнув молоточком: «Торги починаються з цієї картини. Хто запропонує ціну?» Запанувала тиша. Потім хтось крикнув: «Давайте далі. Ми хочемо бачити відомі картини». Але аукціоніст наполягав: «Чи буде хтось робити ставку? Сто доларів, двісті?» Залом пронісся обурений гул: «Ми прийшли не за цією картиною. Хочемо бачити Рембрандта та ван Гога. Покажіть нам справжні витвори мистецтва!» Але той вперто продовжував: «Син! Син! Хто візьме сина?» У відповідь було чути лише невдоволення.

Нарешті з заднього ряду пролунав несміливий голос: «Я дам за картину десять доларів». Це був старий садівник власника колекції – чоловік бідний, так що то було все, що він міг собі дозволити. «Десять доларів. Чи буде ставка двадцять?» – викликував аукціоніст. Із залу почулося роздратоване: «Віддайте йому за десять доларів і продовжуйте!» Ведучий торгів не вгавав: «Десять доларів – перша ставка. Хто дасть двадцять?»
Натовп сердився. Люди не хотіли портрета сина. «Десять доларів – раз, десять доларів – два, десять доларів – три! Продано!» – аукціо­ніст підбив риску. Чоловік, що сидів на другому ряду, запально вигукнув: «Переходьте вже до справжньої колекції!» Аукціоніст, однак, відклав молоток і голосно об’явив: «Аукціон закінчено». Від здивування деякі підвелися зі своїх місць, обурено вигукуючи: «Чому? Ви не маєте права! Що трапилось? А як же картини?» – «Мушу сказати, – відповів той, – що, згідно з заповітом, для продажу була виставлена тільки одна картина – портрет сина. Той, хто купує це полотно, успадковує все майно. Отже, чоловік, що придбав «Сина», отримує і колекцію живопису, і все інше, що належало господарю».

Вражений почутим, садівник опустився на стілець. Присутні в залі замовкли – заява їх шокувала. Згодом деякі поволі почали вставати зі своїх місць і виходити, а інші так і продовжували сидіти, здивовано поглядаючи то на аукціоніста, то на садівника.

Аукціон закінчився. Але історія продовжується. Вона триватиме стільки часу, скільки буде існувати планета Земля... Дві тисячі років тому Небесний Батько віддав Свого Сина на хрест для того, щоб ми не померли, але мали вічне життя. З тих пір, оглядаючи Землю, Він зазирає в кожну душу, стукає в кожне серце: «Син. Син. Кому потрібен Син? Хто прийме Сина? Той, хто обере Сина, отримає все…»

(Автор не відомий)