ПОКЛИКАННЯ ДЛЯ БАБУСІ

В одному селі жило подружжя. Це були дуже добрі люди. Хоч дітей не мали, та весь вік, аж до старості, прожили, як кажуть, душа в душу. Дідусь, коли настав його час, відійшов у вічність, а бабуся залишилася сама. Та рук не опускала і далі поралась по господарству, тримала аж дві корови. Якось через те село йшов юнак і попросився до бабусі на нічліг. Старенька радо зустріла гостя. За вечерею вони розговорилися. Хлопець розповів, що має покликання стати монахом, але перед тим здійснює паломництво до святого місця. Бабуся розказала про своє нелегке життя, про роки війни і важку працю. Юнак, слухаючи її, зауважив: «Ви немало натрудилися на своєму віку. Зараз, напевно, настав час трохи відпочити. Та я запримітив, що сусіди пригнали з пасовища до вашого двору аж дві корови. Навіщо вони вам? Адже ви одна...» На що бабуся відповіла: «Та де одна?! Он за горбком живе багатодітна сім`я, я й допомагаю їм молочком та сметанкою. А там далі по вулиці – вдова з двома малими діточками, там – інвалід. Кожного ранку я приношу їм гостинці від своїх корівок. Для цього й тримаю худобу і триматиму, докіль зможу. Бо до того часу, поки я ще комусь потрібна, ніколи не буду сама».
Пройшли роки. Юнак став монахом, а згодом і священиком. У своїх проповідях він часто згадує добру бабусю, яка мала покликання підгодовувати своїх сусідів молоком. Вона не шукала своє призначення у високих ідеях чи великих справах, а бачила нужду довкола і робила для ближніх те, що могла, віддавала те, чим обдарував її Господь.
Бруно ФЕРРЕРО, письменник, Італія