Був колись у сухому степу колодязь. Недалечко від нього – хатинка, у якій жили дідусь з онуком. З року в рік кожного дня сотні мандрівників зупинялися біля криниці, щоб втамувати спрагу. Поп’ють водички, подякують дідусеві та й далі підуть.

А одного дня мотузка чи то від старості, чи то випадково не витримала та й обірвалася. Відро опинилося на дні глибокого колодязя. День не п`ють води дідусь з онуком, другий не п`ють – мучаться від спраги. На третій день рано-вранці проїжджав біля дідової хатини подорожній. На підводі під соломою серед іншого добра дідусь побачив відро.

–Шановний, залиште, будь-ласка, нам відро, добру справу зробите! – попросив дідусь.

–Не можу, я дорого заплатив за нього, – така була відповідь. Вдарив подорожній коней батогом і поїхав.

–Що то за людина?– спитав онук дідуся.

–Це не людина,– сумно відмовив дідусь.

Вдень повз домівку дідуся їхав інший чоловік. Зупинився біля колодязя, дістав з підводи відро, прив`язав до мотузки, набрав води і напився. Те, що залишилося, він вилив у сухий пісок, відро відв’язав і поїхав далі.

–Хто він? – поцікавився онук.

–Не знаю, але навряд чи його можна назвати людиною, – відповів дідусь.

Того ж дня увечері біля криниці зупинився подорожній з добрими, привітними очима. Дістав з підводи відро, прив`язав до мотузки, витягнув прохолодної водиці, напився і, подякувавши, знову рушив у путь. А відро залишилося біля колодязя.

–Хто це?– здивувався хлопчик.

–Це Людина! Бо лише той, хто думає не тільки про себе, а й про інших, може дійсно зватися Людиною, – з повагою сказав дідусь.

Марія КУДЬЯРОВА