03.01.2018

СВЯТА НІЧ

СВЯТА НІЧ

Коли мені було п’ять років, мене спіткало велике горе – з тих пір більшого я, здається, не знала. Померла моя бабуся. До самої смерті вона проводила дні, ­сидячи на дивані у своїй кімнаті і розповідаючи нам казки. Бабуся сиділа та розказувала – з ранку до вечора – а ми, діти, тихо примостившись біля неї, уважно слухали. Чудове то було життя! Ніяким іншим дітям не жилося так, як нам.

Однак про казки, котрі вона нам розповідала, у мене залишився лише невиразний, тьмяний спогад. (Тільки одну з них я пам’ятаю так добре, що могла б її переказати. Це невеличка легенда про Христове Різдво.) Та і в цілому про мою бабусю у мене в пам’яті мало що збереглось. Пригадую, що в неї було красиве, біле, мов сніг, волосся, що вона ходила, зовсім згорбившись, що постійно в’язала панчоху. Ще пам’ятаю, що, закінчивши розповідати якусь казку, вона зазвичай клала мені на голову руку і казала: «Все це така ж правда, як те, що ми зараз бачимо одна одну». Згадую я й те, що вона вміла співати чудові пісні, але робила це нечасто. В одній із тих пісень йшлося про лицаря та про морську царівну, і там був приспів: «Вітер холодний, холодний над морем подув». Споминаю ще маленьку молитву і псалом, яких вона мене навчила.

Ось майже все, що я можу пригадати про свою бабусю, крім того, що я пам’ятаю найкраще, – відчуття великої втрати, коли вона покинула нас. У пам’яті закарбувався той ранок, коли диван у кутку виявився порожнім, і той тягучий день (неможливо було дочекатись, коли він закінчиться). Цього я не забуду ніколи. А ще пам’ятаю, як нас, дітей, підвели до покійної, щоб ми попрощалися з нею і поцілували її руку. Ми боялися цілувати небіжку, але хтось сказав нам, що це ж останній раз, коли ми можемо подякувати бабусі за всі радощі, які вона нам дарувала.

І добре пам’ятаю, як казки та пісні разом з бабусею виїхали з нашого двору, укладені в довгий чорний ящик, і ніколи більше не поверталися. Щось пішло тоді з життя. Неначе назавжди замкнули двері в широкий, прекрасний, чарівний світ, яким ми раніше вільно мандрували. І не знайшлося нікого, хто зумів би ті двері відімкнути. Поступово ми навчилися грати в ляльки та інші іграшки і жити так, як усі діти, і вже могло здаватися, що ми більше не сумуємо за бабусею та про неї не згадуємо.
Але навіть у цю хвилину (сорок років по тому), коли я сиджу і згадую різні історії про Христа, які чула протягом життя, в моїй пам’яті постає оповідь про Різдво Христове, яку любила розповідати моя бабуся. І мені також хочеться комусь її розказати.

Це було в Святвечір напередодні Різдва, коли всі поїхали до церкви, окрім мене та бабусі. Ми були, здається, самі у всьому домі. Нас не взяли, тому що одна була дуже мала, а інша дуже стара. І обидві ми бідкались, що не можемо побувати на урочистій службі та побачити сяйво різдвяних свічок. Коли ми сиділи на бабусиному дивані, вона почала розповідати.

– Колись давно один чоловік темної ночі вийшов на вулицю, щоб роздобути вогню. Він ходив від хати до хати, стукаючи у двері. «Допоможіть мені, добрі люди! – просив він. – Моя дружина щой­но народила дитинку, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її та синочка».

Проте була вже глибока ніч, і всі люди спали. Ні­хто не відгукувався на його прохання.

Чоловік ішов все далі і далі. Нарешті він запримітив удалині мерехтливе полум’я. Він попрямував туди і побачив, що вогонь був розведений просто неба. Багато білих овець спало навколо багаття, а старий пастух сидів і стеріг своє стадо. Коли чоловік, який шукав вогню, підійшов до овець, то побачив, що в ногах пастуха сплять три собаки. Вони одразу прокинулися і розкрили свої широкі пащі, немовби збираючись загавкати, але не видали жодного звуку. Він бачив, як шерсть піднялась сторч у них на спині, як їх гост­рі білі зуби заблищали у світлі багаття і як усі три кинулися на нього. Він відчув, як один пес схопив його за ногу, другий – за руку, третій вчепився за горло. Але щелепи і зуби не підкорялися собакам, і, не заподіявши йому ані найменшої шкоди, ті відійшли вбік.

Він хотів підійти ближче до багаття. Але вів­ці лежали так тісно одна біля одної, що він не міг між ними пробратися. Тоді він пішов по їх спинах. І жодна вівця не прокинулася та не ворухнулась.

Дотепер бабуся розповідала не зупиняючись, але тут я не могла втриматися, щоб її не перебити.

– Чому ж, бабусю, вони продовжували спокійно лежати? Адже вони такі полохливі? – запитала я.

– Про це ти скоро дізнаєшся, – сказала бабуся і продовжувала своє оповідан­ня. – Коли чоловік піді­йшов дуже близько до вогню, пастух підняв голову. Це був похмурий старець, грубий та непривітний. Коли він побачив, що до нього наближається незнайомець, схопив довгу загострену палицю, з котрою завжди ходив за стадом, і кинув у того. Палиця зі свистом полетіла прямо в незнайомця, але, не зачепивши його, відхилилась убік і пронеслась мимо.

Коли бабуся дійшла до цього місця, з таким чудом, я знову перервала її.

– Чому ж палиця в нього не влучила?

Але бабуся нічого мені не відповіла і продовжувала свою розповідь.

– Нарешті підійшовши до пастуха, той чоловік сказав йому: «Друже, допоможи мені, дай мені вогню! Моя дружина щойно народила дитину, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її з немовлям!»

Старий вважав за краще відповісти відмовою, однак, коли він згадав, що пси не змогли прибульця вкусити, вівці від нього не розбіглися і палиця його не зачепила, йому стало боязко, і він не посмів відмовити йому.

– Бери, скільки тобі потрібно! – відказав пастух.

Але багаття майже догоріло, і в ньому не було більше жодного поліна, залишилась тільки велика купа жару; а незнайомець не мав ні лопати, ні совка, якими він міг би набрати собі червоних вуг­линок. Побачивши це, пастух повторив:

– Бери, скільки тобі треба!

Подумки ж він радів, що захожий не може понести з собою вогню. Але той нахилився, голіруч вибрав вугілля з попелу та поклав його в полу свого одягу. І воно не обпалило йому рук, коли він до нього доторкнувся, і не пропалило його одежі; він поніс ті жарини, немовби то були яблука або горіхи.

Тут я втретє перебила розповідачку.

– Бабусю, чому вуглинки його не обпалили?

– Дізнаєшся потім, – сказала бабуся, продовжуючи розповідати. – Злий і сердитий пастух дуже здивувався: «Що це за ніч, в яку собаки не кусають, вівці не лякаються, палиця не вбиває і вогонь не палить?» Він зупинив незнайомця і запитав його:
– Чим ця ніч така особлива? Чому всі тварини та речі такі милостиві до тебе?

– Я не можу тобі цього пояснити, раз ти сам не розумієш! – відповів незнайомець і пішов своєю дорогою, щоб скоріше розвести вогонь і зігріти дружину й сина.

Пастух вирішив не втрачати того дивного чоловіка з виду, поки йому не стане ясно, що все це означає. Він встав і, стежачи за ним, йшов слідом до самого його житла. Врешті старий побачив, що в незнайомця навіть хатини немає, його дружина та новонароджене немовля лежать у печері, де нема нічого, лише голі, холодні кам’яні стіни. Пастух подумав, що бідна безневинна дитина може на смерть замерзнути в цій печері, і, хоча він був суворою людиною, все ж зворушився до глибини душі й вирішив допомогти малятку. Знявши з плечей свою торбинку, він дістав звідти м’яку білу овечу шкіру і віддав її незнайомцю, щоб той загорнув в неї немовля. І в ту саму мить, коли чоловік проявив милосердя, його очі розплющилися і він побачив те, чого раніше не бачив, і почув те, чого раніше не чув.

Навколо нього щіль­ним кільцем стояли ангели зі срібними крилами. Кожний з них тримав у руках арфу, і всі вони співали гучними голосами про те, що в цю ніч народився Спаситель, Який відкупить світ від гріха.

Тоді пастух зрозумів, чому в цю ніч ніхто не міг заподіяти зла батькові дитини і все в природі йому сприяло та допомагало. Озирнувшись, старий побачив, що ангели були всюди. Вони сиділи в печері, спускалися з гори, літали в піднебессі, величезною юрмою йшли дорогою. Коли проходили мимо, зупинялися та задивлялись на немовля. Серед них панувала радість і урочистість.

Усе це пастух побачив у нічній пітьмі, в якій раніше нічого не міг розгледіти. Зрадівши, що його очі розплющилися, він впав навколішки і став дякувати Господу.

При цих словах бабуся зітхнула.

– Але те, що побачив пастух, ми теж могли б бачити, якби тільки хотіли. Тому що ангели оточують нас не лише різдвяної ночі, а зав­жди. І, поклавши руку мені на голову, бабуся додала:

– Запам’ятай це, адже це така ж правда, як те, що ми бачимо одна одну. Справа не у свічках і лампадах, не в сонці і місяці, а в тому, щоб мати очі, які могли б бачити Всевишнього!

Сельма ЛАГЕРЛЕФ, із книги «Легенди про Христа»

Вгору