СВЯТА НІЧ
Коли мені було п’ять років, мене спіткало велике горе – з тих пір більшого я, здається, не знала. Померла моя бабуся. До самої смерті вона проводила дні, сидячи на дивані у своїй кімнаті і розповідаючи нам казки. Бабуся сиділа та розказувала – з ранку до вечора – а ми, діти, тихо примостившись біля неї, уважно слухали. Чудове то було життя! Ніяким іншим дітям не жилося так, як нам.
Однак про казки, котрі вона нам розповідала, у мене залишився лише невиразний, тьмяний спогад. (Тільки одну з них я пам’ятаю так добре, що могла б її переказати. Це невеличка легенда про Христове Різдво.) Та і в цілому про мою бабусю у мене в пам’яті мало що збереглось. Пригадую, що в неї було красиве, біле, мов сніг, волосся, що вона ходила, зовсім згорбившись, що постійно в’язала панчоху. Ще пам’ятаю, що, закінчивши розповідати якусь казку, вона зазвичай клала мені на голову руку і казала: «Все це така ж правда, як те, що ми зараз бачимо одна одну». Згадую я й те, що вона вміла співати чудові пісні, але робила це нечасто. В одній із тих пісень йшлося про лицаря та про морську царівну, і там був приспів: «Вітер холодний, холодний над морем подув». Споминаю ще маленьку молитву і псалом, яких вона мене навчила.
Ось майже все, що я можу пригадати про свою бабусю, крім того, що я пам’ятаю найкраще, – відчуття великої втрати, коли вона покинула нас. У пам’яті закарбувався той ранок, коли диван у кутку виявився порожнім, і той тягучий день (неможливо було дочекатись, коли він закінчиться). Цього я не забуду ніколи. А ще пам’ятаю, як нас, дітей, підвели до покійної, щоб ми попрощалися з нею і поцілували її руку. Ми боялися цілувати небіжку, але хтось сказав нам, що це ж останній раз, коли ми можемо подякувати бабусі за всі радощі, які вона нам дарувала.
І добре пам’ятаю, як казки та пісні разом з бабусею виїхали з нашого двору, укладені в довгий чорний ящик, і ніколи більше не поверталися. Щось пішло тоді з життя. Неначе назавжди замкнули двері в широкий, прекрасний, чарівний світ, яким ми раніше вільно мандрували. І не знайшлося нікого, хто зумів би ті двері відімкнути. Поступово ми навчилися грати в ляльки та інші іграшки і жити так, як усі діти, і вже могло здаватися, що ми більше не сумуємо за бабусею та про неї не згадуємо.
Але навіть у цю хвилину (сорок років по тому), коли я сиджу і згадую різні історії про Христа, які чула протягом життя, в моїй пам’яті постає оповідь про Різдво Христове, яку любила розповідати моя бабуся. І мені також хочеться комусь її розказати.
Це було в Святвечір напередодні Різдва, коли всі поїхали до церкви, окрім мене та бабусі. Ми були, здається, самі у всьому домі. Нас не взяли, тому що одна була дуже мала, а інша дуже стара. І обидві ми бідкались, що не можемо побувати на урочистій службі та побачити сяйво різдвяних свічок. Коли ми сиділи на бабусиному дивані, вона почала розповідати.
– Колись давно один чоловік темної ночі вийшов на вулицю, щоб роздобути вогню. Він ходив від хати до хати, стукаючи у двері. «Допоможіть мені, добрі люди! – просив він. – Моя дружина щойно народила дитинку, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її та синочка».
Проте була вже глибока ніч, і всі люди спали. Ніхто не відгукувався на його прохання.
Чоловік ішов все далі і далі. Нарешті він запримітив удалині мерехтливе полум’я. Він попрямував туди і побачив, що вогонь був розведений просто неба. Багато білих овець спало навколо багаття, а старий пастух сидів і стеріг своє стадо. Коли чоловік, який шукав вогню, підійшов до овець, то побачив, що в ногах пастуха сплять три собаки. Вони одразу прокинулися і розкрили свої широкі пащі, немовби збираючись загавкати, але не видали жодного звуку. Він бачив, як шерсть піднялась сторч у них на спині, як їх гострі білі зуби заблищали у світлі багаття і як усі три кинулися на нього. Він відчув, як один пес схопив його за ногу, другий – за руку, третій вчепився за горло. Але щелепи і зуби не підкорялися собакам, і, не заподіявши йому ані найменшої шкоди, ті відійшли вбік.
Він хотів підійти ближче до багаття. Але вівці лежали так тісно одна біля одної, що він не міг між ними пробратися. Тоді він пішов по їх спинах. І жодна вівця не прокинулася та не ворухнулась.
Дотепер бабуся розповідала не зупиняючись, але тут я не могла втриматися, щоб її не перебити.
– Чому ж, бабусю, вони продовжували спокійно лежати? Адже вони такі полохливі? – запитала я.
– Про це ти скоро дізнаєшся, – сказала бабуся і продовжувала своє оповідання. – Коли чоловік підійшов дуже близько до вогню, пастух підняв голову. Це був похмурий старець, грубий та непривітний. Коли він побачив, що до нього наближається незнайомець, схопив довгу загострену палицю, з котрою завжди ходив за стадом, і кинув у того. Палиця зі свистом полетіла прямо в незнайомця, але, не зачепивши його, відхилилась убік і пронеслась мимо.
Коли бабуся дійшла до цього місця, з таким чудом, я знову перервала її.
– Чому ж палиця в нього не влучила?
Але бабуся нічого мені не відповіла і продовжувала свою розповідь.
– Нарешті підійшовши до пастуха, той чоловік сказав йому: «Друже, допоможи мені, дай мені вогню! Моя дружина щойно народила дитину, і мені треба розвести вогонь, щоб зігріти її з немовлям!»
Старий вважав за краще відповісти відмовою, однак, коли він згадав, що пси не змогли прибульця вкусити, вівці від нього не розбіглися і палиця його не зачепила, йому стало боязко, і він не посмів відмовити йому.
– Бери, скільки тобі потрібно! – відказав пастух.
Але багаття майже догоріло, і в ньому не було більше жодного поліна, залишилась тільки велика купа жару; а незнайомець не мав ні лопати, ні совка, якими він міг би набрати собі червоних вуглинок. Побачивши це, пастух повторив:
– Бери, скільки тобі треба!
Подумки ж він радів, що захожий не може понести з собою вогню. Але той нахилився, голіруч вибрав вугілля з попелу та поклав його в полу свого одягу. І воно не обпалило йому рук, коли він до нього доторкнувся, і не пропалило його одежі; він поніс ті жарини, немовби то були яблука або горіхи.
Тут я втретє перебила розповідачку.
– Бабусю, чому вуглинки його не обпалили?
– Дізнаєшся потім, – сказала бабуся, продовжуючи розповідати. – Злий і сердитий пастух дуже здивувався: «Що це за ніч, в яку собаки не кусають, вівці не лякаються, палиця не вбиває і вогонь не палить?» Він зупинив незнайомця і запитав його:
– Чим ця ніч така особлива? Чому всі тварини та речі такі милостиві до тебе?
– Я не можу тобі цього пояснити, раз ти сам не розумієш! – відповів незнайомець і пішов своєю дорогою, щоб скоріше розвести вогонь і зігріти дружину й сина.
Пастух вирішив не втрачати того дивного чоловіка з виду, поки йому не стане ясно, що все це означає. Він встав і, стежачи за ним, йшов слідом до самого його житла. Врешті старий побачив, що в незнайомця навіть хатини немає, його дружина та новонароджене немовля лежать у печері, де нема нічого, лише голі, холодні кам’яні стіни. Пастух подумав, що бідна безневинна дитина може на смерть замерзнути в цій печері, і, хоча він був суворою людиною, все ж зворушився до глибини душі й вирішив допомогти малятку. Знявши з плечей свою торбинку, він дістав звідти м’яку білу овечу шкіру і віддав її незнайомцю, щоб той загорнув в неї немовля. І в ту саму мить, коли чоловік проявив милосердя, його очі розплющилися і він побачив те, чого раніше не бачив, і почув те, чого раніше не чув.
Навколо нього щільним кільцем стояли ангели зі срібними крилами. Кожний з них тримав у руках арфу, і всі вони співали гучними голосами про те, що в цю ніч народився Спаситель, Який відкупить світ від гріха.
Тоді пастух зрозумів, чому в цю ніч ніхто не міг заподіяти зла батькові дитини і все в природі йому сприяло та допомагало. Озирнувшись, старий побачив, що ангели були всюди. Вони сиділи в печері, спускалися з гори, літали в піднебессі, величезною юрмою йшли дорогою. Коли проходили мимо, зупинялися та задивлялись на немовля. Серед них панувала радість і урочистість.
Усе це пастух побачив у нічній пітьмі, в якій раніше нічого не міг розгледіти. Зрадівши, що його очі розплющилися, він впав навколішки і став дякувати Господу.
При цих словах бабуся зітхнула.
– Але те, що побачив пастух, ми теж могли б бачити, якби тільки хотіли. Тому що ангели оточують нас не лише різдвяної ночі, а завжди. І, поклавши руку мені на голову, бабуся додала:
– Запам’ятай це, адже це така ж правда, як те, що ми бачимо одна одну. Справа не у свічках і лампадах, не в сонці і місяці, а в тому, щоб мати очі, які могли б бачити Всевишнього!
Сельма ЛАГЕРЛЕФ, із книги «Легенди про Христа»