02.05.2014

ЗНАЙОМСТВО З МАТІР’Ю

У великій родині дітей люблять всіх однаково, нікого не виділяючи. Коли у мами з татом, крім тебе, є ще п’ять дочок та п’ятеро синів, відносини будуються особливим чином. У нас не було таких довірливих, дружніх стосунків, як у інших матерів і дочок. Майже не було часу на те, щоб пізнати маму. Вона весь час була зайнята: з усіх сил намагалася приготувати різноманітну їжу, нагодувати одинадцятьох дітей та забезпечити чистими простирадлами і одягом. Я довгі роки любила її незграбною любов’ю. Проживши майже п’ятдесят років, зрозуміла, що весь цей час в якійсь мірі відсторонялася від матері.

Частина мене хотіла поліпшити наші відносини. Інша частина вже залишила ці спроби. Я то чекала, поки мама зробить перший крок, то думала, може, мені самій потрібно відновлювати стосунки? Вони не були зіпсовані, просто від початку не були повною мірою розвинені.

Багато разів просила поради у психологів, духовних наставників. Розповідала їм про відсутність тепла в наших відносинах. Якось подруга запропонувала мені написати все, за що я вдячна матері. Вона сказала, що результат буде приголомшливий. Порадила зосередитись тільки на хорошому і внести до списку навіть найнезначніші дрібниці.

Перш за все я написала, що вдячна мамі за дароване мені життя. (Хоча після мене у мами народилося ще шестеро дітей, і я загубилася серед них.) mother_hugging_adult_daughter_indoors_BLD028715

Час від часу я додавала кілька пунктів до свого списку, але в цілому цей перелік приносив розчарування і постійно нагадував, як мало мама брала участь у моєму житті.

Наближався її день народження – сімдесят п’ять років. Святкувати збиралися у сестри. Моє завдання полягало в тому, щоб привезти маму. Дорога займала дві з половиною години. Про що ми зможемо говорити стільки часу? Що купити їй у подарунок, теж не знала – поняття не мала про її смаки. Тому зробила подарунок, який підносять всі письменники, – написала.

Напередодні святкування відкопала той аркуш з подяками і сіла за комп’ютер. Не лягала, поки не згадала сімдесят п’ять речей, які мені подобаються в мамі. Перелічила всіх братів і сестер – відразу десять пунктів. Чим довше друкувала, тим більше порожній колодязь в моєму серці наповнювався спогадами, важливими і незначними. Одні змушували мене сміятися, інші – плакати. Коли закінчила писати, була третя година ночі. Ще додала перелік найважливіших подій, що відбулися в 1930 році – рік її народження – і сертифікат на покупки. Згорнула все в трубочку й пов’язала стрічкою. Крім того, купила маленьку пластмасову корону. Хотілося, щоб мама відчула себе хоч на день королевою.

Ми з чоловіком заїхали за мамою. Протягом довгого шляху він підтримував розмову, розпитуючи у неї про її життя. Вона стала розповідати історії, яких я ніколи не чула: про те, як важко було жити на фермі батьків-іммігрантів, які не вміли читати і писати англійською. Як важко було, коли поїхала її єдина сестра. І як було сумно, коли троє братів пішли на війну і кілька років про них нічого не знали. Щоправда, мама жодного разу не вимовила слово «важко», просто такою була її доля. До кінця шляху я зрозуміла, наскільки мало знала про жінку, яка подарувала мені життя.

На святі я водрузила їй на голову іграшкову корону, і ми назвали її королевою-матір’ю. Вона цілий день її не знімала і посміхалася так, ніби справді стала королевою. Ми спілкувалися, їли торт, а потім вона відкрила подарунки. Мої брати і сест­ри точно знали, що вона хотіла отримати, – плаття, блузку, книгу...

Я ж простягнула мамі сувій про події 1930 року, і вона поринула в спогади. Того року вчені відкрили Плутон, передбачили, що до 2050 року людина побуває на Місяці. Було винайдено новий метод заморожування продуктів. Хтось став заробляти вісімдесят тисяч доларів на рік.

Піс­ля цього я розгорнула список подяк і зачитала вголос: «Сімдесят п’ять років! Ти їх наповнила стількома подарунками! За все я дякую тобі. А Богу – що ти у мене є». Я подякувала їй за те, що вона стала матір’ю-домогосподаркою, відмовившись від кар’єри. За те, що вона зберегла сім’ю в той час, коли інші жінки розлучаються через дрібниці. За те, що вона клала нам у кошики шоколадні пасхальні яйця. За те, що кожне Різдво робила яскравим і незабутнім, в’язала гачком віф­леємські зірки для ялинки, а також покривала для наших ліжок. За те, що давала нам гроші на різдвяні подарунки один для одного, щоб ми зрозуміли, що суть цього свята – саме в даванні. За те, що навчила нас міняти дитині підгузок, не забруднившись і не нашкодивши малюку. За те, що ні з того ні з сього починала танцювати польку у вітальні. За те, що познайомила нас з популярними на той час піснями, які щасливо наспівувала в кухні, і це була найкраща музика у світі. За те, що смачно готувала томатний суп, горіховий рулет і сосиски в тісті. За те, що дозволяла нам щодня дивитися мультфільми. За те, що будила нас до школи, іноді по п’ять разів за ранок. За те, як хвилювалася, коли ми губили шкільні зошити або забували бутерброд вдома. За чудовий каліграфічний почерк в кожній шкільній записці – він був занадто гарний, щоб намагатися підробити. За те, що лікувала наші болячки ліками і поцілунком. За те, що дозволяла нам використовувати порожні пляшки як водяні пістолети. За те, що не завжди видавала нас татові. За те, що терпіла, коли ми розучували гами на фортепіано. За те, що мила нам голови в кухонній раковині, поки у ванні не з’явився душ. За те, що хвилювалася, коли ми розлучалися з хлопцем. За те, що відчиняла нам двері о другій ночі і не ставила ніяких запитань до самого ранку. За те, що не вигнала мене, коли дізналася, що я вагітна. За те, що була зі мною в пологовому будинку, коли почалися перейми. За те, що кілька років бавилася з моєю донькою, поки я повертала своє життя на істинну путь. За те, що допомогла кожному з нас розвинути в собі все найкраще. За те, що прощала нам, коли ми вели себе погано. За те, що молилася за нас тоді, коли ми навіть і не думали, що нам потрібні молитви. За те, що любила нас всіх однаково і ніколи не виявляла, що когось любить більше за інших.

Мама просто засяяла посмішкою. Брати і сестри стали додавати свої пункти до мого списку. Коли вони почали ділитися власними особливими моментами і спогадами, наше свято перетворилося на справжній фестиваль любові.

По дорозі додому мама говорила мало. Чоловік увім­­кнув диск з популярною музикою часів її молодості. Я теж мовчала. Міркувала про те, що ніколи не думала про неї як про дівчинку, якій доводилося читати телеграми батькам-іммігрантам з Чехос­ловаччини; що один її брат потрапив у німецький табір для військовополонених, а інший брат заразився малярією на війні, десь за океаном. До десяти років вона залишилася на цій великій фермі сама з батьками, які були чужими для Америки.

Прощаючись, пообіцяла їй, що завтра разом походимо по магазинах. Але пізно вночі чоловік потрапив до лікарні через камені у нирках. Я кілька годин просиділа з ним у кабінеті невідкладної допомоги. Можна було скасувати похід в магазини. Мама зрозуміла б. Але я знала, як багато разів її підводили, отже, не могла не поїхати. Так не хотілося втрачати зародження нових стосунків.

Коли я зупинилася біля маминого будинку, вона вже чекала на мене – вся святкова, сумочка в колір блузки, на шиї перлинна нитка. Мама перетворила кавовий столик у вітальні на маленький вівтар. Вона розстелила серветку і поставила квіти поряд зі своєю короною та сувоєм із подяками. На робочому столі лежав розкритий щоденник. Всю сторінку на 15 серпня займав один запис: покупки з Регіною. А я ледь не скасувала цю зустріч...  

Ми поїхали за покупками. Пересувалися, як у сповільненій зйомці, тиняючись в кожному проході, вивчаючи кожну блузку від коміра до нижньої кромки. Спочатку мене мучило все більш наростаюче нетерпіння: чому так довго не можемо знайти підходящу річ? Потім мене осінило: мамі було все одно, що купити – вона просто хотіла провести час зі мною. Ми з нею пообідали, після чого я відвезла її в два інших торгових комплекси. Там і знайшли цілу вішалку з одягом, який мамі сподобався.

Далі ми сиділи на свіжому повітрі і, ніжачись на сонечку, їли італійське морозиво. Сторонні, здається, бачили в нас найкращих подружок – сміхотливих балакух. Вперше у моєму житті ми провели цілий день з мамою тільки вдвох.

По дорозі додому вона зізналася, що її батьки ніколи не святкували дні народ­ження. Лише коли їй випов­нилося шістнадцять років, прийшли привітати друзі.  «Але цього року був найкращий день народження у моєму житті», – мовила на прощання мати, сяючи, як дівчинка.

А я, повертаючись додому, не переставала дивуватися з того, як усе враз помінялося між нами. Вкотре подумала: моя вдячність може змінити не лише мене, а й оточуючих.

 Регіна БРЕТТ, за книгою  «Бог ніколи не моргає»

Вгору