02.12.2014

ЖИВИ СЬОГОДНІ

Ти можеш витримати все, що життя тобі приготувало, якщо будеш жити сьогоденням і не заглядатимеш у майбутнє.

У моєму житті був час – роки, якщо чесно, – коли до мене підходили абсолютно незнайомі люди і запитували, чи все гаразд. Я йшла, похнюпивши голову, в розхристаному пальті, без рукавичок, шапки і шарфа в холодну, вітряну, сніжну погоду. Немов осиротіла, немов у цілому світі в мене не було близької людини, мовби втратила найкращого друга. Перехожі зупиняли мене: «У вас поганий день?» Я, хитаючи головою, відповідала: «Ні, у мене погане життя». Я дійсно так думала.

Не буває поганого життя. І навіть поганого дня. Є тільки погані моменти. На усвідомлення цього пішли десятки років наполегливої праці. Роки інтенсивної терапії, поїздок в обитель змінили мене, дірка в мені затягнулася, і любов рідних та друзів перестала витікати назовні. Потім з’явився чоловік моєї мрії. У моєму житті все змінилося. Я отримувала любові більше, ніж могло вмістити моє серце, і стала виливати її на оточуючих. Насолоджувалася майже постійним відчуттям того, що життя прекрасне. Любила життя, а воно любило мене. Я розпланувала своє чудове майбутнє: викладання у вузі, поїздки в обитель, книги, статті в декілька газет. Хотіла роздати всі дарунки, які піднесло мені життя.

1353928264_fclowqvpА потім було онкозахворювання. Зайве й казати, що його не було в моїх променистих планах. Рак грудей занурив мене у глибоку, затяжну муку, яка перевершувала мало не все, з чим я стикалася в минулому. Кожного дня переді мною поставав вибір: переживати жахи лікування чи шукати радості вже в тому, що я жива. Це було непросто. Я намагалася знайти що-небудь хороше в цьому дні, коли у їжі металевий присмак, коли мене весь час нудить, коли люди витріщаються на мою лису голову, а жінка, що стоїть перед дзеркалом, не впізнає власного відображення.

Лікування було не таким жахливим, як моє ставлення до нього. Я страждала, бо не жила сьогоденням. Думала про минуле, підраховуючи, скільки днів триває моя хвороба. Боялася майбутнього, нової хіміотерапії, побічних ефектів після неї, всіх сніданків, обідів і вечерь, які не прийме мій шлунок, втоми від опромінення після курсу хімії. У мене був тільки один вихід: припинити думати про те, що було вчора (і хорошого, і поганого), та про те, що, можливо, буде завтра (також як хорошого, так і поганого). Єдиним днем, який варто було прожити, був день сьогоднішній. Цю добу можна було витерпіти, якщо не тягнути в неї минуле і майбутнє. Один день раку можна винес­ти, якщо це є все, через що мені належить пройти. Я постійно привчала себе не дивитися у календар. Коли мені здавалось, що доба – це занадто багато, тоді я проживала день, годину за годиною, мить за миттю. Я розбивала страх, депресію, злість, біль, смуток, самот­ність, хворобу на маленькі шматочки. Іноді притуляла долоні до обличчя (було схоже на шори у коня) і так нагадувала собі, що треба жити сьогодні. Шори допомагають коням не бачити, що відбувається праворуч і ліворуч, аби не злякатися або не відволіктися від головного – рухатися вперед. Отже, я одягала шори і казала собі: «Не дивись у минуле, не дивися в майбутнє». І потім робила крок, ще крок, ще... Для того щоб не знімати шор і не заглядати в інші дні, а бачити тільки сьогодні, потрібна неаби­яка пильність. Кожен день я починала з чистого аркуша. Забувала минулі дні і навіть не думала про прийдешні. Просто намагалася жити сьогоденням.

Коли я викреслила всі, крім теперішнього, моменти, в моє життя просочилася радість. Не дні чи години блаженства, а моменти – ніжні, милі моменти. Я більше не пропускала їх, адже мій розум не мчав у майбутнє і не грузнув у минулому. Навіть тепер, коли лікування залишилося далеко позаду, у мене бувають дні, коли страх стискає горло і майже краде мій день, шепочучи: «А що, як буде рецидив? А якщо ти більше не зможеш писати? А раптом ти втратиш все, що любиш?» Та я вже справляюся з цим.

Я послухалася поради літньої жінки, з якою познайомилася в обителі. Щоранку, якою б не була погода (спека, дощ, сніг, хуртовина), вона відчиняла вікно у спальні, робила глибокий вдих і вітала день такими словами: «Цей день створив Господь. Я буду ним насолоджуватися і буду щаслива». Ось цим днем. Не вчорашнім, а сьогоднішнім. Я не відчиняла вікно, але щоранку починала день з таких самих слів і зараз починаю. Іноді я додаю: «Дякую Тобі, Боже, за ще один день життя. Даруй мені благодать, щоб прожити його глибоко, з усією повнотою і радістю».

Я більше не розтрачую сьогоднішній день на страх перед майбутнім та борсання в почутті провини і в образах з минулого. Ні в майбутньому, ні в минулому Бог не перебуває. Великий Аз єсмь Сущий в теперішній момент. Якщо я відчуваю Його присутність сьогодні, то можу перенести, що завгодно. Все, що потрібно кожному з нас,– жити сьогодні.

  Регіна БРЕТТ, з книги «Бог ніколи не моргає»

Вгору