11.07.2017

ЧОМУ?

ЧОМУ?

Мені чомусь дуже часто буває сумно. І Богу молюсь, і, дякувати Йому, доброму та милостивому, нема аж таких проблем – звісно, бувають такі, щоденні, як у більшості. Безперечно, є певні потреби, невирішені питання, бажання, але в цілому за все слава Богу. Щоб не гірше, як кажуть у народі. Та ось дивлюсь на це життя, на людей, на друзів, знайомих, а головне – на саму себе, і буває так... то сумно, то дивно.

Чому ми так не вміємо (чи не хочемо) берегти одне одного? Чому так часто злимось одне на одного? Чому не вислуховуємо? Чому не стримаємось, коли нам поставили запитання, яке не дуже нам подобається, наприклад, «що там сьогодні в тебе на роботі?» Чому так добре видно колючку в чужому оці, а так не бачимо колоди у власному? Чому не хочемо побути на кухні, а бігом ідемо до спальні, щоб сісти (точніше, влягтися) за свій комп, хоч за нього можна сісти (влягтися) і на кухні? Чому ми завжди знаходимо час на телевізор чи соцмережі, а для спілкування з рідними чи знайомими, які нас потребують, знайти не можемо? Чому не можемо промовчати, якщо хтось розбив улюблену чашку чи забув покласти на місце якусь річ? Чому забуваємо, що слово може ранити сильніше, ніж стріла? Чому втікаємо від когось і від себе? Чому не зателефонуємо до когось зайвий раз або чому не телефонуємо прос­то так, а робимо це лише тоді, коли нам щось треба? Чому не запросимо на чай або самі не зайдемо до когось без запрошення? Чому ми обіцяємо собі, що кинемо все і таки підемо до того, кому обіцяли, але не дотримуємо слова? Чому відкладаємо на завтра те, що варто зробити сьогодні, і чому не перенесемо на інший раз розмову, щоб почекати, коли вляжуться пристрасті? Чому не погоджуємося вийти прогулятись, якщо хтось запрошує? Чому не запропонуємо комусь поїхати з нами кудись, якщо є місце в авто? Чому не зразу ідемо комусь допомогти щось зробити, коли хтось про щось просить? Чому не хочемо просто посидіти з кимось на лавочці, якщо хтось нас запрошує? Чому ми не можемо отак просто кинути все і поїхати за 20-50 км до брата чи подруги? Чому ми часто думаємо одне, а кажемо інше або чому хочемо комусь сказати щось гарне і світле, але не завжди насмілюємося? Чому для нас важливо, що думають про нас люди, а про те, що думає про нас Бог, нас хвилює не завж­ди – забуваємо про це?

Чому не милуємось лісом чи річкою, які поряд з нашою домівкою, а витягуємо себе туди хіба що раз чи два на літо? Чому не бачимо глибокого замислу Творця у кожній травинці чи комашинці? Чому не насолоджуємось земною красою, даною Ним, а весь час перебуваємо у суєтних справах? Чому не дорожимо кожним днем, посланим нам Всевишнім? Чому ми не думаємо про те, що він може бути для нас останнім (тоді усе було б по-іншому)? Чому так рідко піднімаємо голову, щоб поглянути в небо, а весь час дивимось собі під ноги? Чому так рідко сміємось? Чому не вміємо радіти життю? Чому не вміємо цінувати його? Чому не вміємо любити? Чому не вміємо жити?

Ганна КИРИЛЮК, м.Черкаси

Вгору