06.04.2018

ГОЛГОФА

ГОЛГОФА

Перед ними постала суха, запилена вершина пагорба, голого, як череп. Жива стіна людей оточувала це сумне місце, задні ряди напирали, намагаючись пробратися поближче. Інша стіна з римських солдат стримувала натиск.

Горбок називався по-арамейськи Голгофа, тобто Череповище. Видовище було гнітюче. На всьому просторі навкруги не видно було ні клаптика землі, ні камінчика – тільки очі й обличчя, очі й обличчя… І тисячі, тисячі сердець билися співзвучно, стежачи за тим, що відбувалося на пригірку. Байдужі до розбійників, вони цікавилися тільки Назореєм. Предметом їхньої ненависті, страху та якоїсь дивної, неусвідомленої цікавості був Той, Хто полюбив їх усіх і за них помирав.

Воїни, знущаючись, на додачу до тернового вінка дали Йому в руки тростину, ніби скіпетр. Насмішки й знущання продовжували сипатись на Нього. І якби Він був людиною, всього лиш людиною, то ця буря ненависті розвіяла б Його любов до людства вщент.

Народ, який бачив усі подробиці і безперервно галасував від нетерплячки, раптом замовк, запанувала німа тиша. Настала найжахливіша хвилина страти – приречених прицвяховували до хрестів.
Воїни зняли з Ісуса одяг, і Він стояв нагий перед багатотисячним натовпом. Криваві рубці від ударів було добре видно на Його спині. Але Його безжально прицвяховували. Від ударів молота, що вганяв цвяхи у живу плоть, у присутніх холола кров.

По команді робітники опустили дерево в яму, і тіло Назорея важко повисло на закривавлених руках. Ні стогону, ні скарги, лише голос любові і декілька слів, божественніших за які ніхто не вимовляв: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять!»

Хрест, підносячись до неба, виднівся тепер над усією округою, і всі, хто міг розібрати, читали вголос напис на хресті: «Ісус Назорей, Цар Юдейський».

Наближався полудень. Раптом пітьма почала затягувати небо й опускатися на землю. Крики й сміх стихли. Люди, не довіряючи своїм відчуттям, стали переглядатися. А сонце між тим уже сховалося, морок поглинув гори, околиці, небо стало невидимим. Люди бліднули і зберігали німу мовчанку. Сутінки згустилися до повного мороку. Але й це не розігнало фанатичний натовп, який продовжував злословити і лаяти. Здавалося, вся скверна світу зібралася навколо голубиної чистоти Христа…

Ніхто не міг зрозуміти, що за морок упав на землю, але у глибині душі кожен пов’язував це з Назореєм. Вони налякалися, і страх посилювався, оскільки темрява, що поглинула все довкола, не зникала. Зі своїх місць позаду солдатів вони стежили за кожним рухом і стогоном Ісуса, тремтіли й думали: «Він, можливо, й справді Месія, тоді…» А «тоді» означало приректи себе на жорстокі муки сумління, а може, й страшну кару, тож юдеї воліли краще чекати і дивитися.

Ісус тим часом помирав. Три години вже Він страждав на хресті, дихання Його ставало все важчим, зітхання – тяжчими…

«Він помирає», – передавалося з уст в уста, поки всі присутні не дізналися про це. Все закам’яніло, навіть вітер завмер.

– Боже Мій! Боже Мій! Для чого Ти Мене покинув?

Усі здригнулися. Обличчя Ісуса, покрите пилом і кров’ю, раптом засяяло, очі широко відкрилися і споглядали в небі щось невидиме. І заспокоєння, і радість, і навіть торжество прозвучало в Його вигукові: «Звершилось! Звершилось!»

Очі померкли, голова в терновому вінку впала на груди. Здалося, що все скінчилося, але дух піднісся знову. Всі, що оточували хрест, почули останні слова, сказані тихо, ніби комусь поруч:

– Отче! В руки Твої віддаю дух Мій!

Дрож пробігла по замученому тілу. Його земне служіння закінчилося…

Фрагмент з роману Льюїса УОЛЛЕСА «Бен-гур»

Вгору