05.10.2016

КОРІНЬ УСЯКОГО ЗЛА

КОРІНЬ УСЯКОГО ЗЛА

Людині, що є вінцем Господнього творіння, було призначено вічно блаженствувати в раю, але наші прабатьки не вберегли цього Божого дару. Що ж стало причиною їхнього гріхопадіння? Голод? Ні, адже Адаму і Єві було дозволено їсти з усіх дерев, крім одного. Статевий потяг? Але ж їм було заповідано плодитися і розмножуватися. Прагнення до влади? Однак людина для того була й створена, щоби панувати «над усією землею». Тобто з самого початку люблячий Отець дав людству все необхідне. Та вже перші його представники захотіли бути «як боги», аби знати, що таке добро і зло. Спокусившись на умовляння змія, вони впустили у своє серце гординю, щоб задовольняти почуття власної вищості, зверхності. Тому, згідно з християнським ученням, гординя є найстрашніше зло, яке розділяє людину з Творцем і підштовхує її до всіх інших переступів.

Гордовитості притаманний дух суперництва, в ньому сама її природа. Вона не задовольняється лише тим, що людині потрібно, і вгамовується аж тоді, коли має більше, ніж у сусіда. Пишається, що є багатшою, розумнішою або красивішою. Порівняння збуджує зверхність, зарозумілість. Усвідомлення вищості – бальзам на душу гордія. Він прагне її у всьому: в матеріальному забезпеченні, соціальному статусі і навіть у тому, щоб члени його сім’ї мали переваги над оточуючими. І чим більше в людині зазнайства, тим сильніше вона ненавидить цю рису в комусь. Їхні почуття зверхності нібито міряються силою. Змагання за кращість змушує вишукувати сучок в оці іншого і не помічати колоди у власному. Недарма в народі кажуть, що рука критикана одним пальцем вказує на ближнього, а трьома – на себе самого.

Буває й інакше. Людина впевнена, що не підвладна гордині, бо сама надмір принижує себе. На перший погляд, така поведінка може сприйматися за смиренність. Але справжня смиренність – це не навмисне підкреслювання власної нік­чемності, а повна покора перед Богом. Покірливий же ніколи не акцентує увагу на своїй персоні. Тобто манера зосереджуватись на власній жалюгідності насправді свідчить про те, що така людина має в собі вірус гордині, прос­то він прихований.

Часто гординю ототожнюють з внутрішньою потребою людини бути значимою для когось. Але це не зовсім вірно. Похвалою від матері тішиться дитина, дружині приємно чути компліменти від свого чоловіка, кожен християнин чекає почути від Ісу­са «рабе добрий і вірний, увійди до радощів пана свого». Піднесення, яке захоплює нас від усвідомлення, що нами задоволені, не є гординею. Інша справа, якщо думка «добре, що я зробив комусь приємність» трансформується в «мабуть, я дуже хороший». Адже самозамилування – це і є нічим не прикрита гординя. Якщо похвала є головною метою нашої діяльності і ми постійно прагнемо дифірамбів та слави, то це явно свідчить про сердечний порок. Але і протилежне, коли людину зовсім перестає цікавити, хвалять її чи осуджують, не завжди ознака смирення. Критичною точкою гордині в такому разі може бути позиція «я вище від цього», тобто абсолютне нех­тування іншими.

Почуття, про яке йдеться, з початку світу спричиняє найбільше нещасть – в кожному народі, колективі, родині. Гординя всюди викликає образи, пригніченість, гнів, веде до ворожнечі. І не тільки між людьми, але що найстрашніше – між людиною і Богом. Недарма ж апостол Павло закликає: «Одягніться покорою, бо Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать». Тож людина, яка не прийме цю істину, не зможе пізнати Бога. А життя кожного з нас – в Його руці. Він визначає наші дні, в наших ніздрях – Його дихання. Саме Він – початок і кінець всього.

 За матеріалами богослова Клайва ЛЬЮІСА

Вгору