05.04.2017

НАДІЮСЬ...

НАДІЮСЬ...

Щовесни, коли після тривалих морозів природа пробуджується до життя, душа кожної людини також прокидається, ніби воскреcає після тягучих зимових днів та вечорів. Бо зелена травичка, що з’являється на осонні біля хати, бруньки на деревах, молоденькі, ніжні запашні листочки, сонечко, що навесні стає більш лагідне та ласкаве, жодну людину не залишають байдужою, а оживляють, надихають, оновлюють. Навіть старі дідусі та бабусі поволі виходять зі своїх засиджених а чи залежаних місць, вмощуються на призьбі і гріють свої старечі кістки, радіючи, що дочекалися весни. Не кажучи вже про тих, хто повірив у біблійну істину, повірив у Христа і чиї душі тепер воскресають новими надіями, бажаннями, очікуваннями. Бо в цю пору християни відзначають найвеличніше в історії людства свято – Великдень.

З дитинства пам’ятаю, з яким шанобливим нетерпінням ми, діти, очікували його. (Хоч, думаю, навіть з дорослих ніхто тоді достеменно не знав, що це свято означає, адже я ніколи не чула розмов про воскреслого Христа.) У Вербну неділю, яка передувала Великодній, мама приносила з церкви лозу з котиками, що знаменувала наближення Великодня. Весь наступний тиждень проходив по-особливому. Здавалося, що в ці дні люди стають добрішими. Якась внутрішня піднесеність та урочистість рухала ними, і навіть буденні клопоти сприймалися по-іншому, звична, марудна робота виконувалася з неабияким запалом та енергією. Бо в неділю – Пасха. Батьки менше гримали на нас через якісь там пустощі, між самими ними відчувалися більш теплі, задушевні стосунки. Дітям старалися придбати щось новеньке з одягу чи взуття. І ми жили приємними передчуттями. Напередодні все в хаті вимивалося, вичищалося, витрушувалося. Все це створювало в домівці якусь особливу атмосферу благоговіння, побожності й святості.

І вже в неділю, повернувшись з церкви, всією сім’єю сідали за святковий обід. Обмінювалися пасками та різного штибу писанками-крашанками. Пісень на Великдень не співали ніяких – їх, напевно, не було. Мені добре пам’ятаються смачні страви, які всі дуже любили і які готувалися лише на це свято, та просто тепле спілкування з родиною. Радісна, життєствердна атмосфера свята зберігалася протягом двох-трьох днів. А далі – знову буденність, праця, суєта суєт. Життя…

Без прозаїчної буденщини, на жаль, не буває і нині. Але в наш час є незрівнянно більше можливостей зберегти ту душевну радість. Після розпаду радянської імперії, після того, як з наших очей Всевишній зняв полуду, ми прозріли. Мені дуже жалко своїх близьких, які, хоч і відзначали Пасху, але, можливо, так і відійшли в інший світ, не пізнавши на землі істину і не прийнявши жертви Ісуса Христа, Який і за них на Голгофі віддав Себе на муки та страждання. Слава Богу за те, що відкрив для нас завісу двічі: коли висів на хресті, тоді завіса в єрусалимському храмі розірвалася, знаменуючи найважливішу на всі віки подію – спасіння людства через смерть Божого Сина, і завісу новітню, створену комуністичною ідеологією, коли народ був позбавлений права знати свого Творця, свого Спасителя, а знав лише незначну дещицю про Нього, яка не давала ніякої впевненості у спасінні душі, бо ніхто ніколи не казав, що її, ту душу, потрібно рятувати. Про живого Спасителя, про те, що Він зробив для людей на хресті, як вони можуть тим скористатися, мало хто знав. Багато ж з тих, кому було відомо, сиділи по тюрмах, бо ворогу людських душ, який діяв через ту богоборчу радянську філософію, не хотілося, аби бодай хтось узнав про Божого Сина, відданого Отцем у жертву для спасіння від пекла.

Дякуючи Господу за відкриття істини мені і багатьом моїм рідним, за дар спасіння, яке ми отримали, пізнавши Ісуса, я маю надію, що та данина, яку колись дорогі мені люди віддавали Йому і готуючись до Великодня, і вже під час святкування, те пошанування Його святості було прийняте Всевишнім і Він таки прийшов до них в якусь мить їхнього життя, аби вони прикликали Його святе Ім’я, щоб опинитися в Його небесних оселях і вже ніколи з Ним не розлучатися. Дуже на це сподіваюсь...

Ярина ГОРІВСЬКА, м.Чернівці

Вгору