19.12.2017

НІ-КО-ЛИ!

НІ-КО-ЛИ!

Зараз я не дома, і мої рідні не зі мною. І хоч проблем зі спілкуванням на відстані тепер нема, цього мені абсолютно недостатньо. Моїй душі так некомфортно. Сиджу у прохолодній кімнаті, вкутана ковдрою (нічого не хочеться), і згадую ті непоодинокі ситуації, коли якась побутова, зовсім дріб’язкова справа спричиняла конфлікт з дорогими людьми. В цю мить мені так хочеться не просто стерти з пам’яті, а цілком викреслити те недоб­ре з наших життів, щоб воно пов­ністю і навіки зникло, щоб його не було ніколи. Я не пригадую, щоб мені рідні казали щось образливе. Зовсім. Але мене печуть – просто розжареним залізом по живій рані – мої недоб­рі слова до них. Якщо ці слова так само печуть і їх, то я не уявляю, як я ще ходжу по цій землі, як вона мене ще носить. Мені страшенно болить те їхнє печіння. Якби я знала, де росте той листочок, приклавши який до їхніх ран, я могла б ті рани загоїти, щоб вони отримали зцілення-забуття, то я би пішла шукати його за тридев’ять земель. Я б полетіла туди. І якби вміла, то забрала б те їхнє печіння собі, на ту розжарену залізом рану – нічого, вона від того б заживала. Так воно якось ведеться у житті, що наші рани здатні загоїтися ранами рідних і дорогих, які ми хочемо від них забрати. (Але чи не залишається на них рубець?)

Отак мені думається зараз у цій пустій хаті. Я картаю себе, обіцяю надалі дорожити тими, ким обдарував мене Бог. Бо що я без них? Без тієї щоденної турботи? Без їхнього «рідна» і «матусю»? Холодно, самотньо, сумно. І навіть повний місяць, що он як сміливо заглядає у вік­но, цієї ночі тьмяний і невеселий, суголосний моєму настрою. Швиденько зажмурююсь і намагаюсь заснути – в надії, що завтрашній день, хоч і з зимовим, однак все одно лагідним сонеч­ком, розжене геть мої смутні думи, а розум назавжди збереже моє сьогоднішнє тверде рішення ніколи більше не спричиняти рани на душах найдорожчих мені людей. Щоб тим душам на землі було затишно і комфортно…

Мудро задумано Всевишнім, щоб людина була не сама. Добре, що в нас є близькі і рідні. Ми так їх потребуємо. Нам без них просто нема життя...

Марія КАМБУЛЮК, м.Черкаси

Вгору