20.11.2017

ПЛАЧ НЕБА

ПЛАЧ НЕБА

Своїми останніми цьогоріч сльозами плаче осіннє небо. Воно, насуплене, спохмурніле, аж опустилося нижче, ніби хоче постелитися свинцево-сірими хмарами на землю, щоб та пригорнула і зігріла. Ті дощові хмари, окутавши його собою, оповивши своєю сльотавою поволокою, зупинилися, не летять геть. А небові від цього незатишно – воно сковане, як і все земне та піднебесне цієї пори. Природа наче причаїлася, зробила паузу перед грізною стужею – вже не теп­ло і ще не надто холодно – готуючись до свого таємничого переходу у зимовий сон.

У невизначеності зараз все у ній: дерева (окрім високих тополь, які гордо ще зеленіють вздовж затишної алеї), що вже скинули свої золоті шати (зберігши хіба що поодинокі листочки, аби ті нагадували їм про чудову барвисту пору), але ще не приміряли на себе пухнасті білі шубки; річка, що несе свої могутні води вже без особливої наснаги, бо вони холодні і не бавлять її своїми ніжними лоскітливими хвилями, але ще й не взялася вона крижаною бронею, щоб спокійно собі під нею дрімати, лише зрідка погуркуючи об ту броню своїми напівсонними мешканцями; оголене поле, що затаїло в собі зелену озимину, не бажаючи показувати її світові, аж поки не з’являться на обрії снігові хмари, що обіцятимуть своє білосніжне покривало, яке розкинеться на весь обшир та зігріє його своїм нахуканим теплом. Ба й ми, земні жителі, також сяк-так перебуваємо цю проміжну пору, сумуючи за комфортним осіннім теплом та з осторогою очікуючи зимової стужі. І навіть ступаючи на жовто-рудий листвяний килим, не вміємо насолоджуватися ним сповна – не лише тому, що він намочений дощем, а й свідомі того, що незабаром він сховається під холодним сніговим саваном. Хоч уже потім, коли він простилається по всій землі, наше око не тільки звикає до нього, а й знаходить у тому відпочинок, милуючись несказанною красою, яку дарує та студена пора.

Нам завжди незручно покидати зону комфорту. Ми так вбуваємося у ній, що будь-які зміни викликають у нас страх чи насторогу. Навіть якщо точно знаємо, що там, куди направляємося, гірше не буде, все одно нема-нема та й з’являються якісь непевні думки. І, мабуть, якраз той невизначений момент переходу і є для нас таким незручним, а то й обтяжливим.

Не так давно я лиш на зов­сім короткий час опинилася у подібній ситуації. Пам’ятаю стан своєї душі, коли одного літнього надвечір’я сама добиралася до місця, де відпочивали біля річки мої рідні. Вийшла з автобуса, як уже сутеніло. Поспішала дорогою через поле, знайоме мені і дороге до болю, бо там мої ноги сотні разів топтали стежки дитинства, як пасла корову. Дорога пролягала попри ліс, де кожне дерево було своїм, кожен кущик нагадував про щось особливе. Ось рутка, куди ми з подругою лише зрідка гнали корови, бо дорога була вузька, а обабіч неї росла колгоспна кукурудза і худоба раз по раз скубала її, хоч ми всіляко намагалися відганяти її від того лакомства. Тепер та рутка якось змаліла, заросла непролазною травою та високим очеретом, і верби на ній, замість розростися і стати розкішнішими, якось вгрузли у землю і тепер виглядали зовсім чужими. Хоч і цікаво було спостерігати за всім тим, що в дитинстві здавалося абсолютно буденним і звичним, але споглядання кожної нової місцинки викликало якусь боязнь, навіть моторошність, спонукаючи піддавати ходу. Насторожували темні дерева і кущі, що росли при дорозі і де-не-де перегороджували її своїм гіллям. Іноді змушували враз зупинитися пташки, що раптово злітали з-під ніг, коли я наближалася до їхнього гнізда у високій траві. Пришвидшувала крок, а то й починала бігти. І лиш єдине, що мене в ті хвилини підбадьорювало, це усвідомлення того, що десь там, на березі річки, мене чекають рідні. Якось незримо, але абсолютно реально, відчутно для кожної клітинки, для всього мого єства, вони були поруч, супроводжуючи мій перехід того рідного і водночас чужого поля. Думка, що вже ось-ось, за цим полем, за тим горбом я з ними зустрінуся, мене якось захищала і оберігала. Вже потім, на місці, у згадках озираючись назад, я дивувалася: як же я все-таки насмілилася? Адже йти до них треба було понад годину, та місцевість хоч і знайома, проте вже давно не ходжена, не відвідувана мною. А вже повністю стемніло...

Частенько замислююсь над іншим: що почуває людина, йдучи до завершення своїх земних днів та усвідомлюючи, що їй доведеться полинути у незнані простори? Кажуть, що дехто відходить у невидимий світ з усмішкою на обличчі. А в когось з’являється страшна гримаса. Чому? Що бачили-відчували вони в останні хвилини? Хто супроводжував їхні душі, які покидали звичні домівки і відлітали у незнані краї? Думаю, перших вели Божі Ангели і вони точно знали, куди йдуть. Зігрівала думка, що їх зустріне Спаситель, вони опиняться у Небесного Батька. Їм не було страшно. Другі цього відчуття-запевнення не мали. Тому таким страшним був їх вигляд – перед лицем смерті...
Куди полине наша душа? Чи повідає нам про це заплакане осіннє небо?

Ярина ГОРІВСЬКА, м.Чернівці

Вгору