13.12.2016

ПОДАРУНОК

ПОДАРУНОК

Вчора у моєї похресниці (з її мамою ми дружимо з юності) був День народження. Я хоч і згадувала про це заздалегідь, але із-за повсякденної суєти придбати подарунок часу не вистачило. Тож для мами купила квітку, для дочки поклала в конвертик гроші і в піднесеному настрої забігла привітати. Через годинку поїхала далі, у справах. Коли... буквально за п’ять хвилин по тому – дзвінок від подруги (я подумала, що забула в неї ключ, або телефон, або ще щось). У відповідь на моє радісне «альо» зов­сім неочікувано я одержала нестримний потік гніву, роздратування й обурення. Людмила просто кричала мені у вухо: «Що ти наробила? Для чого сунула ці гроші? Ти про мене подумала? Подумала, з чого я буду віддавати?!» Мені здалося, що від тієї люті, яка через вухо проникала прямісінько у моє нутро, я перестала дихати, оніміла і заклякла...

Сиділа і ніяк не могла усвідомити суті звинувачень: «Віддавати? Та це ж подарунок! Для чого віддавати? Дарунок на те і дарунок, що не потребує оплати, відшкодування, ні до чого не зобов’язує. Я ж за власним бажанням, від щирого серця, з надією, що дів­чина придбає собі щось гарненьке, на свій смак, і воно її порадує». Мною підступно оволоділо розчарування, що випало в осад гіркотою: не прийняли, знехтували моїми найкращими намірами, наплювали, ­як-то кажуть, в душу. З такими неприємними відчуттями пішла на молитовне зібрання. Там всі ті пусті хвилювання розвіялись, з першими ж акордами поклоніння Творцю. Як добре, що роса зникає від теплих променів сонця, а невидимий дотик Святого Духа благодатним чином впливає на душевний стан...

Вже думалось про Ісуса Христа, Який ціною власного життя подарував людям спасіння, але переважна більшість, хоч і знає про це величне й безкорисливе звершення, все ж не збирається надбати його. Мені стало прикро через якісь гроші, нічого не варті. То як же Йому, адже Він так багато зробив для нас? Страждав, помер, переміг пек­ло, подарував вічність, а ми у відповідь відвертаємось, не визнаємо, ігноруємо. Живемо самі по собі, зарозумілі і самодостатні. Заклопотані повсякденним земним прахом, не надаємо значення найдорожчому, зневажаємо заповітне.

Прийшов на згадку і пророк Йона (Старий Заповіт), що образився на Бога (!) аж до смерті. Йому було несила змиритися з Божим милосердям у ставленні до мешканців Ніневії (стародавнє місто на березі річки Тигр), яких Бог прирік на погибель через їхні чисельні гріхи. Але вони покаялись, і Бог відмінив смертний вирок. Йона горював: чому Господь не винищив їх, як попереджав, а нав­паки – прос­тив і зберіг життя? Із-за такої Божої душевнос­ті чоловіка взяла досада, аж настільки велика, що йому було краще померти, ніж прийняти щед­рий дарунок Господа.

...Їхала додому і розмірковувала про такі нібито й несуттєві, а насправді досить небезпечні риси характеру – недовіру в чиїсь благі наміри, настороженість до дружніх вчинків, нерозуміння щирих душевних поривів, нездатність бути в прийнятті простими, як діти. Чому вони небезпечні? Бо якщо люди неспроможні повірити в безкорисливість поступків своїх близьких (де мова йде лише про якісь матеріальні дрібниці), то як же їм відкриються небеса? Як вони зможуть прийняти благодать на спасіння?!

А я так хочу поділитись зі своєю подругою цим невичерпним блаженством – таїнством народження згори і входження в дім Небесного Отця. Нехай би це сталось, заради Господа Ісуса Христа, що аж до смерті полюбив нас.

Надія ІВАЩЕНКО, м.Житомир

Вгору