20.11.2017

ПРО ДIВЧИНУ З ОПIКАМИ

ПРО ДIВЧИНУ З ОПIКАМИ

Вчора, ближче до обіду, їхав я велосипедом з центру по набережній, в районі пивзаводу, де ґрунтові стежки звертають на циганську гору в бік вулиці Наливайка. Там є такий затишок, міні-пляж, вкритий тисячами різних кришечок, де люди просто сидять на траві чи на бетонних уламках стін старої автошколи і відпочивають, милуючись нашим озером. Як і завжди, нічого особливого там не відбувалося, але мій погляд раптом привернула одна пара. Я спостерігав за ними на ходу не довше трьох секунд, але враження від побаченого навіки закарбується у моїй пам’яті. Це була струнка дівчина років двадцяти і її ровесник, хлопець спортивної, міцної статури. Вони стояли під деревом і щось виясняли. Різко впало в очі те, що у дівчини половина тіла була сильно спотворена опіками. Це виглядало настільки жахливо, що я був вражений і мало не впав з велосипеда. А інша частина обличчя – цілком здорова і симпатична. Напевно, ще рік або два тому вона була красунею: гарна фігура, довге пряме волосся, легке квітчасте плаття… Але зараз дивитися на неї треба мати сміливість – важко не знепритомніти. Величезне перекошене око десь на середині щоки, шкіра на шиї, руці і нозі зморщена від застиглих вузлів обпеченої плоті, що встигла загоїтися і місцями відкривала кістку.

Вони явно знали одне одного, можливо, раніше зустрічалися. Дівчина у якомусь відчайдушному благанні простягала до нього здорову руку в очікуванні обіймів чи бодай дружнього потиску. У її тремтячому пориві було стільки надії і водночас розпачу, що не описати ніякими словами! Кожен її рух благав про прийняття. Як вона хотіла, щоб її кохали!

Звісно, вони не помітили мене, я проїхав повз них швидко й тихо. І вже не побачив, чи хлопець пригорнув її. Я ніколи не довідаюсь, що він відповів дівчині, не почую їхню сумну чи щасливу історію. Не знатиму, чи здатен той юнак або хтось інший справді покохати таку страшну дівчину. Не словами та емоціями, а ділом та істиною, до останнього подиху.

Уже другий день думаю над тим, скільки ж нам, огидним егоїстичним потворам, потрібно отримати любові, аби ми могли хоча б деколи розуміти, що нас приймають безумовно. Не за розум чи красу, силу чи доб­роту, гроші чи таланти, а просто тому, що ми – люди і без кохання наше життя не має жодного, навіть найменшого, сенсу. Чи могли б ми якнайчастіше говорити слова підбадьорення, зігрівати своїми дружніми обіймами і душевним теплом тих, хто завжди поруч і так сильно потребує прийняття, адже це нужда і прагнення кожної без винятку людини?

Андрій ЛАДИК, м.Тернопіль

Вгору