Вітрильники ваблять до себе завжди. Навіть коли вони без вітрил... Дрімають морські велетні під музику віт­рів і чайок на піщаному узбережжі, і сняться їм шторми, завивання сирен, височенні громади розлючених хвиль та бурі такої сили, що розкрите серце моря, стогнучи, ковтає кошму грізних розкудланих хмар. Здається, що ці старі посудини, стомлені суховіями забуття, все ж чують голос водних глибин. Він їм і клич, і колискова, і присуд… Бачать вони у туманних видіннях, що коли-небудь знову вийдуть у плавання. Бачать, як на капітанський мостик сходить безстрашний поборник стихій, а в каютах засвічуються десятки каганців...Тому уважно прислухаються до плескоту хвиль, жадібно вбираючи звуки моря. Воно і втихомирює їх, і бентежить. Воно кликатиме їх доти, доки існуватиме остання тріска корми, що так стужилася по воді.

Тут, на палубі, я теж торкаюся до чиєїсь долі. І вже не зрозуміло, чи то корабля, чи, може, маленької земної людини, яка уві сні і наяву марить морем та океаном – безмежним простором, небезпечними течіями, підводними рифами, фосфоритовим мерехтінням глибинних риб, аркадами кам’яних гротів, суворими, але справедливими законами непередбачуваної, дивовижно прекрасної, могутньої стихії. Якщо прикласти долоню до штурвала вітрильника, що спочиває від далеких морських подорожей, то можна почути, як глухо б’ється його серце. Воно схвильоване і вдячне, бо ще раз відчуло теп­ло людської руки – руки його творця. Такий дотик для старого судна – запорука його причетності до світу живих. А для нас – шанс побачити життя з іншого, несподіваного, ракурсу, тобто зазирнути в очі власній долі... Аби ні лиховісні смерчі ненависті, ані льодяні заметілі щоденних проблем, ані різнобічний наплив строкатого негативу, ані будь-що інше не зробило нас соляними циніками.
«Через море дорога Твоя, а стежка Твоя через води великі», – промовляє псалмописець, дякуючи Богу за те, що Він провів Свій народ по дну глибокого моря, ніби по суші. Нам, смертним, несповідимі дороги Всемогутнього, вони надзвичайні – понад наше розуміння. З покоління в покоління вчені ламають голови над їх розгадкою, проте всі ми на схилі своїх днів так і вирушаємо ними ж, нерозгаданими, в путь всієї землі... Але ця коротка мить біля води бодай на хвилину дарує відчуття дотику до тієї незвіданої Божої тайни, і ти надихаєшся її солодким ароматом. Мабуть, той, хто співав для Бога псалми, не раз дивився, як розпливається вранці по морській щоці багряний відблиск сонячної доріжки. Можливо, тому мені й згадалися його слова. І ще багато чого... Та й мовчиш собі, як цей досвідчений корабель, нікому в світі не довіряючи своїх дум, хіба що...

Важко, а іноді й нестерпно боляче мати серце плотяне, але тільки воно має право називатися серцем (інші – синтетичні імплантати). Бо лише воно здатне творити добро, проявляти щиру увагу до тих, хто поряд, зігріваючи їх живим вогником милосердя та надії. Поки ми не збайдужіли одне до одного, є підстава стверджувати, що живі...

Домініка ДЕМ, м.Новоград-Волинський