19.12.2017

СЛЬОЗИ ЛІКАРЯ

СЛЬОЗИ ЛІКАРЯ

Вона працювала гінекологом. Працювала вже довго, близько двадцяти років. Багато перебачила. Лікувала хвороби, робила аборти... З чоловіком не склалося. Жила з сином. Жила... Півтора місяця тому сина не стало... Автокатастрофа, реанімація, похорон. Йому не було й дев’ятнадцяти. Весь цей час, поки син був у реанімації і після похорону, вона була не в собі. На роботу просто не ходила, їй було все одно: звільнять, не звільнять. Вона взагалі собі не уявляла, як можна далі жити. І чи потрібно... Поруч була мама. Так обидві вони сиділи вечорами і вили від болю. Але мама намагалася триматися, потихеньку приводила доньку до тями, годувала мало не з ложечки, хоч сама корчилася від втрати дорогого хлопчика.

Сьогодні вона після довгої перерви вийшла на роботу. В якийсь момент вона зрозуміла, що зійде з розуму, якщо не почне працювати. Вона рада була б померти слідом за сином, але жила, бо до неї смерть не приходила. А раз жива, то так треба. І щоб не збожеволіти, вона вийшла на роботу. Звична атмосфера, свій кабінет, мовчазна і розумна медсестра – все це привело її до тями, притупило біль… До кабінету увійшла молода жінка. Все пішло звично: прізвище, заповнення картки, потім увага пацієнтові. «Доктор, я вагітна, так тест показав. Можна підтвердити?» – «Ідіть на крісло». Так, вона вагітна. 4-5 тижнів. Жінка, дізнавшись, що тест не збрехав, засмутилася. А вона нічого не говорила. Сіла у своє крісло і стала чекати пацієнтку. Та прийшла, розгублена, жалюгідна: «Лікарю, що мені робити?» Вона здивувалася: «Як що?! Народжувати. Виношуйте, я вас на облік поставлю. Направлю на УЗД. На аналізи». – «Я не хочу народжувати...» – дуже тихо сказала жінка. Скільки разів за своє життя вона чула ці слова! Або схожі. Зазвичай вона не особливо сперечалася. Але якщо жінка твердо не хотіла народжувати, то питання вирішувалося швидко і нею ж. Проте сьогодні вона з подивом глянула на цю жінку, яка може мати дитину, але не хоче її. Вона не хоче дитини! Вона буде вбивати її, а тут... Тут був син… І тепер його немає! Як можна не хотіти дитини?! Адже це щастя, коли дитина є, жива, і горе, коли дитини немає! «Як це не хочете?» – дійсно щиро запитала вона. – «Ну, не хочу... Взагалі не на часі. Тільки на роботі зачепилася! Куди я зараз піду?» Раніше вона запитувала, чи є чоловік, цікавилася іншими обставинами. А сьогодні їй навіть в голову не прийшло запитати про це. «Вбити? Ви хочете вбити?» Це питання загнало жінку в глухий кут. Вона задумалася. «Дивно, – повільно промовила вагітна, – от якби ви запитали, чи хочу я зробити аборт, то я сказала б «хочу». А ви запитали не так. Як дивно... Вбити... Ні, дуже дивно. Я не хочу вбити, але я хочу зробити аборт. І що ж робити? Що робити, якщо аборт і вбити – це одне і те ж? Але аборт я хочу, а вбити не хочу!» І жінка заплакала. Та яким було її здивування, коли побачила, що плаче і лікар! «Не вбивайте», – крізь сльози промовила ця дивна лікарка… Вагітна пішла у глибокій задумі.

Вона продовжувала плакати. «Ніно, – звернулася вона до медсестри, – я, напевно, рано вийшла на роботу. Я піду. Не можу більше». Вона зібралася і пішла. Їй знову було все одно, як буде з роботою. Тільки до її горя додалось сьогодні ще щось. Якась нав’язлива думка. Щось про те, що вона теж убивця. Це неясне спочатку відчуття поволі міцніло в ній. Відтак вона з усією очевидністю зрозуміла, що вона вбивця. «Як же так? Я виконувала свою роботу. Частину своєї роботи. Я робила аборти. А виявляється, що я вбивала. Я ж не розуміла, що вбиваю. Ні. Я розуміла. Але я не відчувала. Я не соромилася. А як же інші? Адже вони теж роблять це? Невже ніхто не розуміє? А може, в один якийсь день на них звалиться ця страшна правда, як звалилася на мене?»

Вона проходила повз церк­ву. Раніше ніколи до неї не заходила, хоч та була на її шляху – маленька, красива, затишна. Вона увійшла. Напівтемрява. І Лик Богородиці з Немовлям. Сльози полилися з очей жінки. Мати Божа теж втратила Сина! Їй теж відомий цей біль! Вона молилася: «Утіш мене, Господи!» І твердо вирішила врятувати дитину сьогоднішньої пацієнтки. Вона не знала, як. Але вона знала, що повинна!

Наталя ЖУКОВА, м.Орєхово-Зуєво

Вгору