04.05.2017

ТАК ЛЕГШЕ...

ТАК ЛЕГШЕ...

Часто я розмірковую про людські взаємини. Не раз дивуюся з того, що доводиться спостерігати. Буває, подружжя живе уже багато років, а їхні стосунки такі, ніби вони чужі люди. Бачу, як дружині не вистачає уваги чоловіка. Тоді вона шукає спілкування поза сім’єю. Після роботи не спішить додому, щоб провести час з ним: спільно приготувати щось смачненьке чи подивитися цікавий фільм. Обговорити план на наступний день чи піти прогулятись удвох. Переглянути давні світлини і згадати про цікаву подорож до моря чи у гори. Або навіть прос­то посидіти разом і разом помовчати.

Я дуже люблю мовчати разом. Тоді чую удари чоловікового серця. Бачу його нові посивілі волоски на скронях. Відчуваю його біль. Знаю його думки. Вони суголосні моїм. Мені не хочеться, щоб наступала ніч, бо сон забирає у мене мого чоловіка. І тим більше не хочеться, аби нас розлучав день. Я волію краще разом мовчати.

А буває, що я на нього гніваюсь. То він забуде зачинити вхідні двері, і я аж вранці виявлю це. То не візьме телефон, коли я намагаюся з ним зв’язатися. То не прийде з роботи раніше, щоб встигнути сходити разом до джерела, як домовились. В такі моменти я планую собі колись також взяти і не виконати обіцяне. Або не приймати виклик, коли він буде дзвонити. Щоб знав! Щоб відчув те, що відчуваю я. Але мого гніву вистачає хіба що лиш на кілька хвилин. Якась справа відволікає мою увагу від цього, і я вмить забуваю про свої «підступні» плани. Але згодом замислююсь над тим, як недоб­ре було б йому, якби я справді навмисне зробила щось зле. Мені так стає совіс­но. І так приємно, що я не встигла «відплатити». Навіщо завдавати близьким людям прикрощів? Їх і так вистачає.

Так добре, коли ти прощаєш. Люди так тоді радіють. Бо вони, може, не вміють так швидко прощати. Їм важко. Потрібен час. А серце їхнє тим часом скніє, болить. Вони стають замкнутими, менш відкритими, потім віддаляються і чужішають. Втратити близькі стосунки зов­сім неважко. А налагодити, відновити – потрібен не просто час, а зусилля, праця, перемога над своєю гординею. Навіщо це? Краще не втрачати. Адже будувати завжди важче, ніж руйнувати. А щоб легше було не тримати на когось зла, постійно пам’ятаєш, що життя має властивість дуже швидко минати. Особ­ливо, коли тобі за п’ятдесят. Тоді воно летить з якоюсь неймовірно шаленою швидкістю. Ще вчора була неділя, а сьогодні уже п’ятниця. Лише недавно було літо, а вже закінчується зима. І не зостановити плин тих літ. Не вблагати час зупинитися. Чи хоча б уповільнити свій біг. Іноді озирнешся довкола, а когось уже нема. Скільки не встиг сказати йому! Скільки не зумів зробити! Шкодуєш: чому тоді не прийшов? А того не розповів? А тоді не змовчав?

Нам здається, що попереду – віч­ність. Що ще все встигнеться. Ба ні! Поет писав: «…жити спішити треба, любити спішити треба». А мені хочеться додати: треба спішити прощати. Спішити примирятися, щоб перестати гніватися і щоб на тебе не мали гніву. Так добре мати гарні відносини. Так просто легше жити.

Мар’яна СЕМЕНЮК, Чернівецька обл.

Вгору