15.11.2016

ВКРАЙ НЕБЕЗПЕЧНО

ВКРАЙ НЕБЕЗПЕЧНО

Хто з нас бодай раз у житті та не заздрив? У Декалозі (Десять заповідей Божого закону, які були зафіксовані на кам`яних скрижалях) про гріх заздрості йдеться аж у останньому пункті, але це ніяк не говорить про те, що він є незначним. Навпаки, десята заповідь звучить як підсумок: не бажай того, що для тебе не призначено. «Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!»

Той ганебний факт, що Ісуса зрадили якраз через заздрість (так записано в Євангелії) і саме вона стала мотивом найгучнішого вбивства за всю історію людства, вже багато про що свідчить. Але природа зазд­рості навіть більш древня, ніж існування людини. Ще задовго до нашого створення Люцифер, один з Божих херувимів, морально вільна істота, забажавши стати рівним Богові, ступив на цей слизький шлях. Він захотів стати Тим, Ким стати неможливо. Чи розумів він тоді, що двох Богів бути не може? Невідомо. Мабуть, заздрість і є зворотною стороною згубної гордині, адже саме вона тієї миті засліпила ангела. Він захотів стати об’єктом поклоніння без жодного права бути ним, посягнув на те, що не може належати ніякому творінню. Це прерогатива лише Вседержителя. Як і поклонятися комусь чи чомусь іншому не лише нерозумно, а й вкрай небезпечно для людини. Але заздрість сліпа. Вона хоче – і крапка. Це найвірніший шлях в нікуди, шлях до вічного розчарування. Ще ніхто не став щасливим з чужою жінкою, в чужому домі і в чужому покликанні. Христос запитував: хто тобі дасть твоє, якщо ти був невір­ним у чужому. Парадокс?! Адже ми вчимося в першу чергу на власних помилках. Хіба ні? Та ­Ісус як єдиний істинний Бог заперечує таку логіку. Він каже, що спочатку ми всі вчимося трудитися як най­мані працівники, як слуги, як раби, виконуючи без жодних коментарів усі примусові накази, природи яких ми до кінця не розуміємо. Адже якщо з цим найлегшим ми не в змозі впоратись, то неодмінно зазнаємо поразки як господарі, бо вони відповідальні за все. Тому лише після іспиту на здатність цінувати чуже Бог дає нам власне.

Тільки тепер, коли я знаю, як це – слухатися без нарікань і сумнівів та, збагнувши благодатну суть наказів, вірно дбати за чиєсь, – я здатен стати мудрим розпорядником ­свого. Свого покликання, часу, майна, і загалом життя. Тепер я нікому не заздрю. Мене не цікавить ні чужий дім, ні чужа жінка, ні чужа машина, ні чуже щастя. Бо моїм власним щастям став Христос. 23 роки тому в спекотний липневий день (так приємно згадати його в цю осінню негоду) Він оселився у моєму серці. З тих пір ця значуща подія стала найбільшим святом мого життя. Тоді я знайшов свободу, в тому числі і від страшного гріха заздрості. І втішений цим.

 Андрій ЛАДИК, м.Тернопіль

Вгору