06.08.2016

З МІСЦЬ ДОВІЧНОГО УВ’ЯЗНЕННЯ

З МІСЦЬ ДОВІЧНОГО  УВ’ЯЗНЕННЯ

Добрих, порядних, сумлінних людей сприймати легко. Таким хочеться співчувати і допомагати. А як щодо тих, кого ми вважаємо ізгоями, не вартими нашої уваги, хто опинився на задвірках суспільства, в повній ізоляції? Як у своєму серці знай­ти місце для них – котрі, вчинивши особливо важкі злочини, справедливо засуджені і відбувають покарання? Правопорушник повинен сидіти в тюрмі та й годі. Так думає переважна більшість. І вони сидять. У багатьох з них руки, як то кажуть, по лікті в крові. Пересічна людина, так званий обиватель, не може і не хоче мати хоча б краплю співчуття до таких в’язнів. Бо це неможливо. Навпаки, переживає, щоб вони якимось чином не вийшли на волю і знову не взялися за старе... І лише Божий Син може запалити у наших серцях ту іскру тепла, що зігріє навіть недостойних і невартих. Адже Він на голгофському хресті змилосердився і простив розбійника, що смирив і сокрушив своє серце перед Ним. Спаситель якраз і прийшов, аби «знайти та спасти, що загинуло», і дає нам благодать не бути ворожими, ба навіть байдужими до тих, від кого відмовився світ і відвернулися рідні. Господь нас вчить, що ми можемо стати «ближніми» для них, пам’ятаючи, що й нас, колишніх грішників, Бог простив.

Моє заочне знайомство з тими, хто перебуває за колючим дротом, розпочалося понад п’ять років тому. Пам’ятаю, як написав першого листа одному із засуджених на довічне ув’язнення у виправну колонію суворого режиму на Хмельниччині, відповідаючи на деякі духовні запитання. Тоді ще й гадки не мав, що з цього розпочнеться справжнє тюремне служіння. Зараз на моєму робочому столі лежать цілі стоси листів від багатьох моїх підопічних цього пенітенціарного закладу. Переписуючись з ними, я ніколи не запитую, за який саме злочин відбувають покарання. Декотрі самі щиро зізнаються у скоєних убивствах та не ймуть віри, що Бог може їх за це простити. Мені по-справжньому боляче, що вони самі скалічили собі долі. Завжди хочеться допомогти їм знайти вихід із скрутного становища, в якому опинилися. Господь дає мудрість, що їм порадити, як навчити звертатися до Нього і покладатись на Його милість. Адже шлях спасіння лише один – шукати Бога і віддати себе в Його руки.

У результаті нашого листування та спілкування із засудженими до Бога навернулися 12 чоловік. Таким чином там утворилася християнська євангельська громада Божих дітей. Уже двічі на території сектору довічного ув’язнення у невеличкому басейні на подвір’ї колонії (його, до речі, свого часу викопали та гарно оздобили самі засуджені) відбувався обряд водного хрещення. Це було досить небуденно і зворушливо. Адже всіх названих нами претендентів на участь у святому дійстві приводять у наручниках. Тому процедура переодягання у білий одяг доволі довга і хвилююча. Кожного засудженого по одному заводять в маленьку камеру, знімають наручники, закривають камеру на замок. А як тільки чоловік одягається в біле, його знову беруть у наручники. (Та й саме хрещення здійснюється у присутності багатьох охоронців, начальників та конвоїрів, що теж додає дивовижі.) Колишнім запеклим злочинцям у неглибокій водоймі доводиться ставати на коліна. І це також доволі промовисто та символічно  – як знак їхнього смирення та покори перед всемогутнім Богом.

Кожного разу, коли ми плануємо відвідати наших братів у в’язниці, організовується команда служителів. До поїздок завжди готуємося ретельно: просимо всю церковну громаду молитися, збираємо одяг, взуття, медикаменти, продукти харчування, предмети особистої гігієни. Під час візитів у тюрму проводимо повноцінні богослужіння – з молитвами, духовними піснями та проповідями Божого Слова. Також виділяємо час для індивідуального спілкування, особливо з тими, які прагнуть почути про Господа більше.

Ті нещасні й знедолені сердеги, що спіткнулись у житті, давно стали для нас близькими. Дивимося на них не з осудом і ненавистю, а з любов’ю, розуміючи, що ми покликані бути їм добрими й милосердними самарянами. Тішимось, бо очі цих людей сяють радістю від осмислення того, що їхні гріхи прощені так само, як і гріхи біблійного розбійника на хресті. Коли усвідомлюєш зміни, які стаються з ними, не перестаєш славити Спасителя. Адже це Його безмірна і безумовна любов змінює серця як засуджених, так і багатьох віруючих, які з великою відвагою, долаючи численні перешкоди, несуть Добру Новину у в’язничні камери.

 Ростислав БІЛОСЕВИЧ, м.Тернопіль

Вгору