03.03.2017

ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ

ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ

Чим більше років життя додає мені Всевишній, тим більше бачу навколо себе краси і чарівності. Те, що раніше залишалося поза увагою або просто не мало в моїх очах ніякої цінності, тепер мене вабить, іноді змушує навіть зупинятися і милуватися. Жовтогаряча панорама сходу чи заходу сонця, розкішне буяння весняних трав чи осінній падолист, опушені легеньким снігом дерева чи царствена величавість гір – такі картини, звісно, ніколи не залишають байдужою будь-яку людину, яка хоч іноді спроможна піднести свій зір над звичною буденністю. Однак тепер мені чомусь любі навіть осиротілий, голий ліс восени, похмуре низьке небо над самісінькою головою, пріле листя під ногами чи банальна, зазвичай надоїдлива осіння сльота. Щоправда, в останні місяці рідко буваю на природі, і, можливо, ще й тому, коли все-таки вириваюсь з обіймів чотирьох стін, у яких, на жаль, тримають, засотуючи все більше, тенета всесвітньої павутини, надворі все здається прекрасним і вартим захоплення...

Та все частіше думається й про інше. У світі багато зла, чимало смертей, у тому числі й в Україні. Раз по раз доводиться навіки розлучатися з дорогими серцю людьми. А останнім часом з приходом чергового дня народження починаєш усвідомлювати, що й твої літа уже котяться схилом. І ти замислюєшся не лише над тим, як любо буде стрітися зі Спасителем, що все простив і чекає на тебе з розпростертими обіймами. Іншими очима починаєш дивитися на тих, поряд з ким живеш. Колись я, здається, не помічала, як чоловіки боляче реагують на наш крик, як вони можуть поступатися нам, аби лиш ми не були роздратовані і не «пиляли» їх, як їм хочеться миру в хаті, теп­ла і затишку. Тепер я це бачу. Іноді доводиться бувати в одній сім’ї, де чоловік, здається, аж у землю грузне, так нітиться від чергового нервового викрику дружини. Він хоче покласти чайник на плиту – дружина осмикує: сядь, я сама! Відсуває стіл, щоб усі помістилися за ним, – вона тут же з гнівом суне його назад: навіщо ти це робиш? Чоловікові, мабуть, не дуже зручно сісти і сидіти, коли зайшли гості і їх треба почастувати чаєм. От він стане десь збоку і стоїть, як той бідний родич... Тоді я по-іншому починаю дивитися на свого чоловіка. Він стає мені ще ріднішим. Вже менше дратують його шкарпетки десь біля ліжка чи під стільцем, розбита ним чашка або чай у заварнику, який не встигнеш помити, як він знову з заваркою і тобі знову треба викидати її і мити чайник...

У світлі того, що розумієш, як миттєво пробігає життя, що мине не так багато часу і наша сьогосвітня подорож прийде до завершення, все земне виглядає дріб’язковим і скороминущим, абсолютно не вартим наших нервів, здоров’я і голов­не – зруйнованих стосунків з найдорожчими людьми. Тим більше, коли думаєш про те, що Божий Син віддав Своє життя на Голгофі за всіх – за доб­рих і не дуже, злих і грішних. Тоді хочеться замиритися з усіма людьми, обійняти весь світ і сказати, розповісти, донести: яке життя прекрасне! Як добре, що ми маємо людей, які нас люб­лять, терплять нас, дорожать нами і цінують нас. Що є кому за нас молитися і ми маємо за кого просити Господа. Що коли ми відійдемо в інший світ, то знаємо, віримо, що там, у Бога, будемо разом. Адже Він приготував вічність не для ідеальних, праведних і абсолютно безгрішних, а для тих, хто любить Його і свого ближнього. Любить мого не завжди досконалого, але щирого й прагнучого Бога чоловіка. Любить того розгубленого і через це іноді незграбного «бідного родича», який як не старається, а все не може догодити своїй примхливій дружині. І її любить, ту незадоволену всім, усіма і насамперед самою собою бідолаху.

Як хочеться, щоб усі жили в мирі і злагоді, щоб цінували те, що мають, дорожили тими, хто є поруч, любили Господа і життя. Бо воно прекрасне, як прекрасний його Автор, його Володар – наш Творець і Спаситель.

Ганна КИРИЛЮК, м.Черкаси

 

Вгору