03.09.2015

ФЕСТИВАЛЬ НАДІЇ

У Львові на стадіоні «Арена-Львів» нещодавно (20 червня) відбулося грандіозне євангелізаційне свято – Міжнародний фестиваль надії. Робота з його підготовки розпочалася понад рік тому. Окрім безпосередніх організаторів – Євангелістської асоціації Біллі Ґрема та благодійної організації «Сумка самарянина», в реалізації проекту були задіяні львівська мерія та найбільші протестантські об’єднання Західної України (понад 1200 євангельських церков).

Упродовж року віруючі різних конфесій на церковних служіннях і по своїх домівках молилися за успішне проведення Фестивалю. Християнська молодь розучувала хорові пісні, що мали прозвучати на цьому заході. При церквах проходили заняття для людей, які захотіли під час цієї масштабної євангелізації служити душеопікунами (кожному бажаючому на індивідуальному рівні допомагати прийняти в своє серце Господа). А також на заплановане величне дійство заздалегідь були запрошені відомі християнські співочі та музичні колективи з України, Білорусі, Грузії, Ямайки та США.

1549247_615287121941555_2562159192559972122_nІ ось довгожданий день настав. Від Тернополя, Луцька, Рівного, Івано-Франківська та Ужгорода до галицької столиці попрямували замовлені електропоїзди та великі туристичні автобуси. Ми з дружиною мали честь їхати електропоїздом з Тернополя до Львова. Усі десять вагонів у ньому виявились повністю зайнятими, вільних місць не було. Серед бажаючих побувати на святі – як члени євангельських церков міста, так і ті, хто відгукнувся на запрошення і захотів поїхати на Фестиваль. Коли ми прибули на станцію Підзам­че у Львові, то відразу пересіли на орендовані Асоціацією Біллі Ґрема великі автобуси (їх було близько 600), які організовано перевозили пасажирів усіх поїздів до стадіону «Арена-Львів» і потім, по закінченню зібрання, доставили назад до потяга. Всі витрати на дорогу для гостей Фестивалю оплатила Асоціація Біллі Ґрема.

Лише ввійшовши в глядацьку ложу стадіону (майже всі місця, а їх 35 тисяч, були вже зайняті), ми з дружиною від побаченого затамували подих. Вщерть заповнені людьми трибуни величезної чаші справили на нас приголомшливе враження. Навіть на видових майданчиках по всьому периметру верхнього ярусу скрізь плече в плече стояли ті, кому не вистачило сидячих місць. А біля центральних трибун, вже на рівній площині, розташувалося багато людей на інвалідних візках. Їх супроводжували родичі або друзі. Як подала офіційна статистика, цього дня на стадіоні було 39,8 тисяч людей.

Атмосфера була наелектризована очікуванням надзвичайних духовних переживань, чудес від Господа та досягнення мети заходу – навернення людей до Бога. Всюди чулись щирі вітання, майоріли посмішки й царювала радість. Особливу увагу до себе привертали бокові сектори, що примикали до спеціально обладнаної сцени. На них вишикувались молоді хористи, одягнуті в українські строї – білі блузки та сорочки, вишиті червоним і чорним. Їх зовнішній вигляд справляв незабутнє враження. А спів цього об’єднаного хору з 2800 голосів у супроводі півтисячі інструментів симфонічного та духового оркест­рів під керівництвом диригентів Сергія Білоконя (Украї­на) та Стівена Бенхема (США) був чимось надзвичайним. Cлавлячи Бога, вони заспівали лише шість чи сім пісень, але яка сила, краса і гармонія запанувала на тому благословенному місці. На очі мимоволі набігали сльози радості та зворушення. Здавалося, що ми перебуваємо на небесах.

До присутніх зі словами привітання звернулися голова Всеукраїнського Союзу Церков євангельських християн-баптистів Валерій Антонюк, старший єпископ Церкви Християн Віри Євангельської України Михайло Паночко та мер Львова Анд­рій Садовий. Ключове ж слово було за Франкліном Ґремом, сином відомого американського релігійного і громадського діяча Біллі Ґрема. (Він очолив Асоціацію після батька.) Франклін Ґрем виголосив Богом натхнену проповідь. В її основу він поклав притчу про блудного сина (Євангеліє від Луки 15:11-24). Найбільшу увагу проповідник приділив такій християнській чесноті, як надія. Адже вона є необхідною кожній людині. Попри всі труднощі й негаразди, надія завжди залишається в душі і підносить нас до Бога, Який є джерелом віри, любові та життя. Впродовж усієї зворушливої проповіді Франклін Ґрем нагадував, що Бог любить усіх людей, в тому числі й тих, хто думає, що вони нікому не потрібні, навіть Богу. Євангеліст підготовляв серця присутніх, робив їх здатними відгукнутися на Божу любов та заклик до покаяння і вийти до платформи, аби прилюдно попросити в Господа прощення. Коли нарешті цей заклик прозвучав, люди поволі почали виходити в проходи між секторами та спускатися на поле стадіону, прямуючи до платформи з кафедрою, за котрою проповідував брат Франклін. У той час хор співав закличну пісню «Такий, як є, до Тебе йду… Мене Ти кличеш до Себе». Її мелодія й слова мають божественну силу. Хористи тричі проспівали пісню, яка складається з чотирьох куплетів, а люди все йшли та йшли. Це так розчулило проповідника, що на його очах з’явилися сльози, і він продовжував кликати людей. Тисячі присутніх християн в молитовному стані спостерігали усе це наживо та з великих моніторів, розміщених над секторами стадіону. Це був момент істини: люди, нікого не соромлячись, каялися у своїх гріхах. Помічники з різних церков, виходячи до новонавернених, підбадьорювали їх та роздавали духовну літературу від Асоціації Біллі Ґрема. Мені також випала нагода послужити двом жінкам, які сиділи на один ряд вище від нас і, вагаючись, перемовлялись між собою – виходити на покаяння чи ні. Дружина почула це і сказала мені. Я вступив з ними в розмову і з Божою допомогою переконав обох у необхідності покаятися. Провів їх до платформи і разом з ними повторював молитву розкаяного грішника. Там же, на полі, молився за дівчинку-підлітка, серця якої Бог торкнувся Своїм Словом, і вона, плачучи, визнала Ісуса Христа Господом.

За інформацією, отриманою через день зі Львова, ­Ісуса Христа у своє серце на Фестивалі надії прийняло майже дві тисячі чоловік. Такі моменти служіння Богові, як той, можна сміливо назвати найважливішими віхами життя. Мені пригадалася поїздка до Москви для участі в подібній євангелізації на Олімпійському стадіоні восени 1992 року, яку проводив батько Франкліна – Біллі Ґрем. Я їхав туди як старший опікун. Згадана акція благовістя тривала три дні, і на покаяння тоді вийшло декілька тисяч чоловік. Слава Богу!

Одним із видимих підтверджень того, що Фестиваль – то є Божа справа, була погода. Прогноз на суботу, 20 червня, був невтішним: дощ у Львові та майже по всій Західній Україні. Справді, у Тернополі він почався ще з ночі і продовжував падати цілий день, супроводжуючи нас до самого Львова. Дощ ішов і тоді, як ми їхали в автобусах до стадіону. Вже сидячи на трибунах під дахом, ми не відчували його, але бачили, як краплі цівками стікали з дощовиків волонтерів, що стояли на полі під відкритим небом. За декілька ж хвилин до офіційного відкриття Фестивалю дощ раптом ущух. А під час проповіді Франкліна Ґрема (якраз тоді, коли він сказав, що ­Ісус є дорога, правда та життя, і всім, хто до цього часу жив у темряві, пора вийти на світло правди) враз засяяло сонце і освітило всіх людей на трибунах, що знаходилися напроти сцени. Це був дуже символічний і промовистий знак з неба.

Коли ми поверталися додому, сестра з нашої церкви запитала мене: «А чи у всіх тих людей, що вийшли на заклик євангеліста, каяття було щирим?» На мить задумавшись, я відповів: «Це знає лише Бог. Але ми можемо за них молитися, щоб вони не втратили те, що отримали, щоб ту любов, яка вивела їх сьогодні на покаяння, вони пронес­ли через усе своє життя». 

 Ростислав БІЛОСЕВИЧ, м.Тернопіль

Вгору