02.03.2015

«ТУТ Я БАЧУ БОГА»

picture

 

Греко-католицький священик Омелян Ковч (1884-1944) усе своє життя був відданий служінню Богу і людям. Заради тих, хто потребував допомоги та підтримки, він нехтував своїм благополуччям, а то й буквально наражав себе на небезпеку. У найскладніших життєвих ситуаціях його віра до останнього подиху залишалась незламною і живою.

Священицьку службу чоловік розпочав у Підволочиську Тернопільської області. Згодом за покликом серця поїхав до Боснії служити своїм землякам-емігрантам, яким у мусульманському оточенні нелегко було зберегти християнську віру. На Батьківщину повернувся під час Першої світової війни і одразу пішов капеланом до Української галицької армії. В одному з боїв безстрашний пастор, перебуваючи пліч-о-пліч з солдатами на полі бою, потрапив у полон до росіян. Слава Богу, тоді вдалося втекти. Та невдовзі був заарештований поляками і відправлений до концентраційного табору. Після звільнення протягом 20 років жив і працював у Перемишлянах. Відновлюючи церкву, народний дім, створюючи гуртки, хори, студентські організації, розбудовував релігійне та культурне життя української громади. Дарував людям доброту і любов, надихав їх вірою і надією.

А з початком подвійної (радянської і німецької) окупації Галичини яскраво проявилась і його надприродна сила духу та самопожертва. В цей час віряни потребували особливої підтримки, бо ворог посягав на їхнє життя. Неабиякою відвагою, мудрістю та милосердям відзначилось служіння священика євреям, проблеми яких з приходом німців набрали особливої гостроти. З великим ризиком для себе отець Омелян хрестив їх, аби врятувати від смерті. Видаючи метрики, він спасав людей від знищення. Божий слуга навіть не побоявся звернутися до Гітлера з листом, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати їх у гетто. За ці дії був заарештований гестапо. Його змушували визнати вину і відмовитись від подальшої допомоги євреям. Та він залишився несхитним. Тож через якийсь час Омеляна Ковча перевезли до концтабору Майданек (Польща). Але й там він таємно продовжував свою священицьку діяльність: підпільно відправляв Літургію, сповідав в’язнів, причащав, хрестив та благословляв. Як духов­на особа, служив усім людям, незалежно від їхньої нації, походження та конфесійної приналежності. «Він не дбав про себе, робив добро всім, хто до нього звертався, тому і любили його всі – українці, поляки, євреї», – згадує один із його сучасників. Перебування у концентраційному таборі він вважав місіонерством. Там, в нелюдських умовах, залишаючись відданим і вір­ним душпастирем, Омелян Ковч завершив своє земне служіння, зумівши зберегти у таких трагічних обставинах людяність та священицьку гідність. В’язень №2399 помер 25 березня 1944 р. від флегмони (гострого гнійного запалення) ноги. Його тіло було спалене у крематорії.

.org.ua-238640-3

Колишній глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар про нього сказав: «Він був сином одного народу, помер на землі іншого народу, спасаючи синів і дочок третього народу». Нелицемірна любов до ближнього, ба навіть до ворогів, глибока вдячність Богу, повна відданість служінню зворушують і викликають щире захоплення. Щемливо трепетні, умиротворено спокійні слова одного з листів Омеляна Ковча до дітей торкаються найглибших струн душі кожного, хто його читає. Здається, через них Сам Бог розкриває батьківські обійми, ніжно і лагідно шепоче до розчуленого серця. І все земне стає другорядним та незначним:

«Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо, наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу Літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за те, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не втрачайте віри в те, що я роблю. Замість того – радійте. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними.

Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання? Вони пі­дуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста».

Ольга КОВАЛЬ м.Новодністровськ

Вгору