13.12.2016

БУТИ ЗАДОВОЛЕНИМ

БУТИ ЗАДОВОЛЕНИМ

Батьки, виховуючи у своїх чадах почуття вдячності, з малих років привчають їх за все дякувати – за смачний обід чи сніданок, подаровану іграшку або прочитану казку. Тому діти, що зростають у такій атмосфері, в дорослому віці здатні помічати хороше в усьому, що їх оточує, та казати щире спасибі тим, хто робить добро. І насамперед – Богові, Творцю всіх земних і небесних благ.

За що ж ми можемо Йому дякувати? За все, на що зазвичай навіть не звертаємо уваги, до чого звикли і що сприймаємо як належне. Наприклад, за сонце, що сходить кожного ранку і світить, зігріваючи нас своїм теплом. Або за повітря, яким вільно дихаємо, не випрошуючи його ні в кого. Удосталь маємо води – на відміну від, приміром, Африки, де люди спраг­лі чистої прісної води. На столі завжди є хліб насущний і до хліба. Врешті-решт, живемо на прекрасній землі, яку створив Господь і дав нам у розпорядження. Все, що нас оточує, чим ми користуємось і що маємо, з’явилося завдяки Творцю. Та й саме життя дароване людині Богом. Бо хто сформував нас у материнській утробі? Хто дав нам руки і ноги? Душу? Ми не черв’яки і не якісь комахи, ми – вінець Його творіння. Він вклав у нас найцінніше, найкрасивіше, найвеличніше, що мав, – дав Свій образ і Свою подобу. Тож кожен день ми можемо (якщо захочемо!) бачити Божу благість у нашому житті. Тому важливо свідомо плекати у своєму серці вдячність. Адже це почуття має велику силу. Вдячному відкривається більше доб­рих джерел, а від невдячного забирається й те, що він уже отримав як дарунок.

Справжня, ­невдавана вдяч­ність – це не лише слова, це стан душі, коли з нашого єства струменіє світло – в поглядах, мові, вчинках. Ним, цим світлом, хочеться огорнути всіх. Насамперед – своїх батьків, які народили і виростили нас, вкладаючи душу, сили, час. Із вдячністю за все піклуємося про них, проймаємось їхніми турботами, молимось, благословляємо словами і добрими справами. Так само відповідаємо сердечним теплом і всім іншим, близьким і далеким, для кого ми не байдужі. Коли серед людей є любов, подяка, взаєморозуміння, то це перший крок до Бога. Бо якщо ми не шануємо батьків, не цінуємо того, що вони для нас зробили, не зважаємо на тих, хто завжди підставляє плече, то хіба будемо спроможні щиро дякувати за все Йому?!

Знайдуться, мабуть, такі, що заперечать: світ не справедливий, в Україні вій­на, жити важко і дорого, щодня – нові стреси. Як за все це можна дякувати? Можна і треба. Святе Писання устами апостола Павла промовляє: «Бо навчився я бути задоволеним із того, що маю…» Тобто немає значення, в якій ситуації ми сьогодні перебуваємо, важливо, яке наше серце перед Богом. Якщо воно вдячне, значить, задоволене і завж­ди знайде, за що сказати Господу спасибі. Навіть важкі часи можуть бути проявом Божої любові. Він хоче вдосконалити нас, наблизити до Себе, спрямувати на праведну дорогу, до спасіння. Тому бере нас, як глину, і проводить через піч випробувань, щоб зробити нас смиренними, доброчесними, міцними, здатними надіятись на Нього.

«Завсіди й за все дякуйте Богові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа», – недвозначно вчить апостол Павло в Посланні до ефе­сян 5:20. Тож задумаймось: з чим ми йдемо по життю? З наріканнями і ремством? Чи з надією і подякою?..

Костянтин КУЧУРЯН, м.Чернівці

 

Вгору