11.07.2017

«ТЕ, ЩО ЛЮДИ ШУКАЮТЬ, МОЖНА ЗНАЙТИ В ОДНІЙ-ЄДИНІЙ ТРОЯНДІ...»

«ТЕ, ЩО ЛЮДИ ШУКАЮТЬ, МОЖНА  ЗНАЙТИ В ОДНІЙ-ЄДИНІЙ ТРОЯНДІ...»

Небагато людей дадуть ствердну відповідь на запитання, чи вони щасливі. Комусь не подобається робота, у когось невдалий шлюб, хтось страждає через самот¬ність, декому прикрощів завдають діти, а ще хтось не дочекається дзвінка від онуків. І всіх їх об’єднує невміння задовольнятися тим, що мають, в тому знаходити радість життя. Дитяча письменниця Астрід Ліндгрен змалювала цю людську особливість у відомих персонажах. Карлсон постійно наголошує, що він – найнещасніша людина у світі. Причому трішечки щасливішим його можуть зробити хіба що банка варення та кульок цукерок. Тобто це образ людини-егоїста, яка думає лише про себе і свої задоволення. Поруч із ним – інший бідолаха. Малюк мав заповітну мрію, і оскільки вона не втілювалася, то він був згорьований. Але, подружившись, вони обидва відчули радість і втіху, хоча більше ніяких змін у житті кожного не відбулося. Їх зробили щасливими лише хороші стосунки.

Ще один приклад – біблійний персонаж Мефівошет. З самого дитинства цього чоловіка переслідували невдачі. Коли йому було п’ять років, він отримав травму, в результаті чого став кульгавим. До того ж вороги вбили батька, що був сином царя Ізраїлю. Так ще маленьким Мефівошет втратив здоров’я, батька та високий статус спадкоємця престолу. Це наклало свій відбиток на його сприйняття світу, і він почувався невдахою. Така людина, зазвичай, вважає себе неповноцінною, непотрібною, ні на що не здатною. Влізши у цю шкаралупу, часто не бажає з неї вилазити, бо їй комфортно і зручно в тому стані. Вона жаліє себе і нерідко чекає, щоб її жаліли всі навколо. Можливо, навіть боїться перемін, боїться взяти ініціативу у свої руки, взяти і почати щось робити. Сподівається, що все якось уладнається само собою, що проблема якимось чином вирішиться, що щасливою її зробить хтось чи щось. Так само і Мефівошет просто жив і почував себе обездоленим. Але коли владою і милосердям царя Давида він був помилуваний від смерті, то в його свідомості відбулися докорінні зміни. Відтоді Мефівошет по-іншому став дивитися на себе і своє становище, бо, очевидно, усвідомив, що життя – це щастя. За будь-яких обставин.

Як хочеться, щоб цю прописну істину всі ми зрозуміли і навчилися жити, не нарікаючи на труднощі й негаразди, а втішаючись тим, що маємо близьких та рідних людей, що просто живемо, бачимо прекрасний Божий світ, маємо надію на вічність. Адже ми, як той кульгавий Мефівошет, який нічим не заслужив милості, наданої йому царем Давидом, також помилувані. Помилувані Богом. І це вже є приводом відчувати себе щасливими. Крім того, кожному Всевишній подарував спроможність докладати зусиль, діяти, щось міняти, рухатися вперед, тобто боротися за себе. А той, хто йде, дорогу обов’язково здолає. І дорога ця починається зі зміни нашого погляду на себе і світ, на людей і життя. Лише таким чином ми зможемо відчути себе вдоволеними та знайти омріяне щастя. Можливо, навіть в одній-єдиній троянді чи у ковтку води...

За матеріалами проповіді Володимира БОРОВОГО, м.Київ

 

Вгору