05.07.2016

ДО ФІНІШУ

ДО ФІНІШУ

Ген за вигоном лопотить босими п’ятами твоє безтурботне дитинство, квапиться якнайшвидше дізнатися, що там, за горизонтом, і знайти дорогу у великий світ. Бо ще зовсім недавно Господь презентував тобі надзвичайний скарб: наміряв років і років – аж до глибокої старості. Та хіба ти, ще геть малий і нетямущий, можеш розмірковувати про безмежність того «колись»?! Життя ж ось воно, тут і зараз, виразне, достатнє, привільне, і ти, не жалкуючи часу, втішаєшся сьогоденням, міряєш ногами теплі калюжі, ганяєш коників-стрибунців та ловиш повні жмені сонячних зайчиків. Нікуди не поспішаєш, бо попереду ще ціла вічність...

Мабуть, саме так комфортно і затишно колись почували себе в Едемі твої прабатьки. Як і ти, наївні та безпечні, вони втішалися життям, аж поки їх не спокусив лукавець. Бо не шанували отриману від Небесного Отця ласку. Єва і Адам самі схотіли стати, як боги, повірили змієві, що не помруть і, всупереч наказу, спожили заборонений плід з дерева пізнання. Тоді гнів Божий упав на їхні голови та на все їхнє потомство. І вигнав Господь людей з раю, аби самі дбали про хліб насущний і, вже обізнані, що є у світі добро та зло, обирали свої орієнтири. Але милість Творця безкінечна: дотепер Він дарує життя, сподіваючись, що люди все ж будуть вірними Йому.

Розраховує Господь і на тебе. Всеблагий і всюдисущий, споглядає з небес, як розпоряджаєшся Його безцінним даром. Чекає, що виправдаєш Його надію, присвятиш спасінню своєї душі хоч трохи часу – того найдорожчого, що маєш, – зненавидиш гріх, викорениш зі свого життя всяке зло і сповниш серце любов’ю.

А що ти?.. Тобі просто ніколи подбати про душу, бо в постійних турботах добуваєш кропіткою працею щоденний харч. Завжди поспішаєш, аби наздогнати копійку, не задумуючись, що тратиш набагато дорожчу свою валюту – час. І навіть тоді, коли на твоєму столі уже є хліб з маслом, все одно не можеш вділити хвилинку для спілкування з Тим, Хто володіє вічністю. Бо тобі хочеться ще того і сього, та ще й так, аби вистачило дітям твоїм та внукам. Тому мусиш заробляти свої тлінні статки. І не помічаєш, що в якийсь момент це перестає бути просто роботою. Починається справжня гонитва за... Сам не знаєш, за чим. Завж­ди дихаєш комусь у спину. Переганяєш одного, а попереду вже інший. І цей марафон довжиною в життя виснажує. Постійно бачиш успішніших за себе, з усіх сил тягнешся до їхнього рівня, іноді підсвідомо заздриш їм і страждаєш. Щоб досягнути чогось більшого, змушений десь лукавити, когось обманювати, а то й іти по головах. Як і твій древній прабатько, хочеш стати трішки богом, тому берешся вирішувати чужі долі, судити інших і ставити свої печаті з помітками «добро» і «зло». Де там тобі до любові?! Тієї, що не диктує умов, а лише милосердствує і довготерпить, що змушує зрікатися самого себе.

В погоні, на яку потратив свій вік, справді чимало встиг: і дім, як кажуть, збудував, і сина народив, і дерево посадив. Є ще багато й всього іншого. Але зараз, коли відчув, як стрімко наближаєшся до фінішу, раптом приходить усвідомлення, що з собою нічого з нажитого не забереш, тож перед Богом станеш нагий, голий як бубон. Скоротав вік, мов божевільний багатій, який, намарно спустивши свій капітал, зостався злиднем. Ти перераховуєш останній дріб’язок, що залишився від дорогоцінного скарбу, колись подарованого тобі Богом. І відчайдушно сподіваючись на прощення, віддаєш ці мідяки – залишок життя – на порятунок своєї душі та підносиш в молитві до Господа своє смиренне серце.

Віктор ПЕЧЕНИК, Івано-Франківська обл.


 

Вгору