13.06.2016

ДО НЕБЕСНИХ ОСЕЛЬ

ДО НЕБЕСНИХ ОСЕЛЬ

Це трапилося в едемському саду, куди Бог поселив Адама і Єву, наказавши не споживати з дерева пізнання добра і зла, щоб не померти. Але наші прабатьки, піддавшись спокусі облесливого змія, проявили непослух і з’їли заборонений плід. У ту ж мить вони духовно померли – були розлучені зі своїм Творцем, втративши вічність і єдність з Ним. Таким чином гріх увійшов у світ, і відтоді всі, хто народжується, успадковують гріховну натуру. Зруйнувавши первісний союз між Богом і людьми, гріх став для людства перешкодою на шляху до неба, у вічне блаженство.

Але Бог дав нам шанс. Апостол Павло у Посланні до ефесян (2:4-5) пише: «Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом,– спасенні ви благодаттю». Тобто перепону, яка розділяла нас із Богом, зруйнував Ісус Христос, що став посередником у відновленні союзу між Богом і людьми.

Божий Син, олюднившись, при­йшов на землю, щоб не лише сповістити нам про любов Отця, а й Собою явити її. Та ця неординарна подія сама по собі не врятувала б нечестивий світ. Божа справедливість вимагала, щоб цей Посередник був ще й Заступником, Який би взяв на Себе гріхи людей і поніс за них покарання замість нас, випивши всю чашу Божого гніву. Там, на голгофському хресті, святий і непорочний Ісус Христос прийняв на Себе всі людські беззаконня – мерзенні, огидні, ниці вчинки. Тому Він був навіть залишений Отцем. «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» – в розпачі волав наш Відкупитель до Небес. То був єдиний раз, коли Син звертався до Батька, називаючи Його не «Отче», а «Боже». Без Божої присутності Спаситель переживав страшну самотність, відкинутість, смертельну нудьгу. Яка ж тоді велика прірва між нами, грішними, і святим Богом! Відвертаючись, Він позбавляє нас захисту, підтримки, Своєї благої участі в наших справах. І ми бредемо по життю самі по собі, як сліпі котенята, животіємо, відторг­нені від усякого доброго начала.

Без Бога страшно і небезпечно. Коли людина вже настільки віддалена від Творця, що не відчуває потреби в Ньому, не замислюється над тим, що гряде, це вже крах, безодня, смерть. Адже самому врятуватись неможливо – всіх багатств світу недостатньо, щоб відкупити душу від вічних мук, у яких вона точно опиниться без Спасителя. І лише пречиста кров Божого Сина, пролита на голгофському хресті, відкупляє нас від тієї страшної участі. Відкупляє тут, на землі. Від нас треба зовсім небагато – повірити. У Божу милість, явлену нам через Сина. У Його безцінну жертву. У безумовну і безкінечну любов Небесного Отця. Тож допоки ми ще маємо можливість прийняти її, цю жертовну Божу любов, навертаймось до Бога. Він милує. Він чекає. Сьогодні Він ще дає час, щоб ми відгукнулись на Його поклик. Заради спасіння нашої безсмертної душі зробімо це зараз – віддаймо своє серце Господу через покаяння і прийняття Його у своє життя. Бо написано: «Хто вірує в Сина, той має віч­не життя, а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, – а гнів Божий на ньому перебуває». Проявімо істинну мудрість, втікаймо від майбутнього гніву – і будемо щасливими зараз, а у вічності успадкуємо небесні оселі.

Ярл ПЕЙСТІ, євангеліст


 

 


Вгору