12.03.2018

Душа прагне

Душа прагне

З кожним прожитим роком я все більше переконуюсь, що людські душі таки безсмертні. Адже мої емоції, почуття, переживання, що і становлять частину моєї душі, не змінюються. Вони залишаються такими ж, як були ще змалечку. Звичайно, за роки життя всі ми зростаємо розумом, за плечима у кожного з’являється багаж життєвого досвіду, зміцнюється і загартовується наша воля, а також на наших почуваннях якоюсь мірою позначаються труднощі та випробування, які час від часу нам доводиться проходити.

Але я точнісінько так само, як і в дитинстві, радію першому снігу, що після надо­кучливої сльотавої осені вкриває нашу землю і вона стає вмитою та свіжою; милуюся першим підсніжником у лісі, що, як тільки зблисне весняне сонечко, відчайдушно висовує свою білу голівку з-під снігу, ніби чуючи подих жаданої весни; захоп­лююся щебетом птахів, які після прильоту з вирію полонять моє серце своїм веселим та бадьорим співом. Іноді навіть соромно комусь зізнатися у своєму такому дитячому захопленні і емоційному сприйнятті світу. Особливо відчутно все це тоді, коли душа перебуває у мирі та спокої. В такі моменти мене заворожує єднання моїх думок та міркувань з усім тим, що бачить моя душа. Так, так, що бачить моя душа. Ми ж знаємо, що наша душа здатна бачити. До того ж, за словами ­А. де Сент-Екзюпері, більше, ніж очі. «Найголовнішого очима не побачиш», – писав автор «Ма­ленького прин­ца». ­Отже, все найкраще, все найдосконаліше, все найважливіше ми можемо побачити і відчути лише нашою душею. Думаю, саме тому діти зі своїми чистими і світлими душами так швидко знаходять спільну мову між собою та з тваринами чи помічають, наприклад, мураху та комашинку, на які дорослі навіть не звертають уваги. А в моменти якогось незвичайного напруження або ж навпаки – душевного умиротворення – і ми здатні сприймати довколишній світ по-дитячому. Вже загальновідомо, що всі ми родом з дитинства. А це означає, що душа залишається незмінною, отже, і невмирущою.
Як же важливо нам про це пам’ятати! І як важливо понад усе піклуватися про неї. Ми зазвичай турбуємося про тіло – зігріваємо, одягаємо, насичуємо його, напуваємо. А душу занедбуємо. Вона страждає. Вона прагне уваги і турботи, розуміння і любові. Усім нам знайомий душевний біль. Його не можна вгамувати пігулкою чи будь-якою іншою дозою медикаментів. Єдиний лік для душі – увага, тепле слово, чиясь присутність, навіть у мовчанні. І це просто та легко. Бо Всевишній наділив нас такою здатністю. Від початку Він знав, що людині недобре бути самій, тому потурбувався про сім’ю для Адама (щоб він мав стосунки, душевну спорідненість, спільність). Бо людина в самотині скніє і врешті-решт гине. Але найбільше (часто навіть не підозрюючи про це) страждає вона без свого Творця. Адже покликана мати з Ним єдність. Скільки б ми не мали всякого добра, скільки б не насолоджувалися земними принадами, все це не зробить нас щасливими й вдоволеними.

Якщо прислухатися до своєї душі, то ми неодмінно почуємо, що вона потребує чогось більшого, ніж тимчасових земних насолод. Вона потребує небесного, вічного. Саме тому їй стає добре, коли ми дозволяємо їй порозкошувати спогляданням довколишньої краси. Бо так мимоволі відбувається її єднання з Творцем. Адже навіть той, хто не визнає Всевишнього, через Його твориво має з Ним ниточку зв’язку...

Душа бачить. Душа відчуває. Душа розуміє і знає. Вона лине до свого Творця. Бо прагне Його. Бо вона вічна, як і Він, Той, Хто її сотворив, Хто її кличе, Хто її чекає. Чи ж відгукнемось ми на Його поклик?

Галина МЕЛЬНИК, м.Новодністровськ

Вгору