04.05.2017

НЕВБЛАГАННИЙ ХРОНОМЕТР

НЕВБЛАГАННИЙ ХРОНОМЕТР

Ще дві тисячі років тому Господь устами апостола Павла турбот­ливо застеріг нас: «Цінуйте час, тому що дні лукаві». Але для більшості людей цінністю і понині залишаються передусім матеріальні блага (гроші, коштовності, будинки, автівки), хоча саме час є мірилом життя, Божим даром, який кожна людина отримує з народженням. Та оцінити цей дар і правильно ним розпоряджатися вміють далеко не всі. Якщо запропонувати маленькій дитині цукерку і гаманець, то маля, найімовірніше, візьме солодке. Йому ж невтямки, що неїстівне в даному випадку значиміше і вартує більше, ніж цукерка. Так само й дорослі нерідко ведуться на «блискуче»: вибираючи між вічними цінностями і тимчасовими принадами, перевагу віддають останньому. Таким чином часто марнують найдорожче, чим володіє людина, – свій власний час, відлік якого розпочинається з народження, а тривалість безупинно скорочується з кожним днем, що минає.

Усім нам Господь наміряв років, які маємо прожити на землі. А як саме – залежить від нас самих. Хтось, бідний і немічний, задоволено зустрічає кожний новий день, дякуючи Богові за все, що має, за успіхи і навіть за невдачі, за випробування і натхнення їх долати. Іншому ж – здоровому і заможному – навіть ясного сонячного дня світ чомусь видається немилим. (Так буває тому, що радість зовсім не від матеріального забезпечення чи соціального становища, а з серця людини, яке в одного струменіє втіхою і вдячливістю, а в другого ятриться гнівом та злобою.) Але обох їх, як і кожного з нас, Небесний Отець любить і сподівається, що ми все ж таки будемо використовувати час мудро, з користю, як дбайливі господарі. Адже це надзвичайний дар, його не можна ні накопичити в скринях чи на банківських рахунках, ні позичити в когось чи комусь віддати. Час – винятково особиста власність. Тому комусь його катастрофічно не вистачає, а іншому, навпаки, забагато, і він нудьгує, хоча невблаганний хронометр для всіх однаково відраховує години, наближаючи завершальний акорд життя.

Відроджена в Бозі людина не боїться цього моменту, бо вірить, що, покинувши земну юдоль, вона, прощена Господом, навіки оселиться в Небесному Царстві. А на що сподіваються ті, що не увірували в Спасителя? Чи знають, що «їх повкидають до печі огненної, буде там плач і скрегіт зубів»?! (Євангеліє від Матвія 13:42). Дехто, мабуть, знає про це, але легковажить, думає, що потім, що ще встигне покаятись перед Богом і стати під Його покров. Та хто ж відає, скільки саме часу йому наміряно? Щоб не сталося так, приміром, як з тим студентом, що надто довго готувався до написання дипломної роботи. У його розпорядженні було кілька місяців. Спочатку він шукав папір, олівці, потрібну літературу. Ходив по магазинах, бажаючи знайти все найкраще. Потім почав проводити зустрічі з друзями, викладачами, відвідувати бібліотеки. Скрізь щось запитував, радився, сподіваючись почути слушні думки. Все це настільки захопило юнака, що він і не помітив, як збіг весь час, передбачений на написання роботи. Так що на захист дипломної йому йти було ні з чим.

Отже, не варто відкладати на потім те найважливіше, заради чого, власне, ми й живемо на землі. Бо ж нікому не відомо, чи настане для нього оте «потім»… Дорожи часом: покайся, визнай ­Ісуса Христа своїм Господом, роби добрі справи, являй Божу любов – спасешся ти і твій дім!

В’ячеслав БОЙНЕЦЬКИЙ, м.Сейлем, США

Вгору