07.03.2017

ПІД КРИЛАМИ ЛЮБОВІ

ПІД КРИЛАМИ ЛЮБОВІ

Серед безлічі історій, що нам час від часу хтось розповідає, можуть бути як цілком реальні, так і вигадані. І все ж останні (прит­чі, байки, фантастика) також мають повчальну цінність та моральну силу. Ми не завжди маємо можливість або й бажання з’ясовувати достовірність того, що чуємо. Я не знаю, наприклад, як перевірити правдивість розповіді про курку, що згоріла на фермі. Навіть не можу пригадати, хто мені її розказав, коли і навіщо. Але суть почутого запам’яталась добре. Один селянин мав курник, в якому трапилась пожежа. Все згоріло. Коли господар розгрібав палицею згарище, то його увагу привернула величенька грудка попелу. Розгорнувши її, чоловік побачив курчаток – зомлілих, притиснутих тим, що залишилось від обгорілої дорослої курки. Він здогадався, що то була квочка, яка прикрила собою своїх дітей. Всі вони, стрепенувшись, кинулись урозтіч.

Якщо це й справді було так, подумалось мені (а на пам’ять прийшла картина, не раз бачена колись у дитинстві, як квочка, першою відчувши шуляка неподалік, починає характерним квоктанням скликати малечу, розкладає крила і підгортає курчат під себе, таким чином рятуючи їх від наглої загибелі), то мимоволі виникає запитання: чи справді курка така глупа, як ми вважаємо? Адже ця свійська птиця ніколи не була символом свободи чи мудрості. На то у нас є орел і сова. А розум курки служить для характеристики недалеких людей: кажуть, що його у них – як у курки, тобто мало. Якщо всі птахи живуть лише рефлексами і не мають моралі та сумління, то хто тоді заклав у них здатність до самопожертви – ціною нехтування болем та інстинктом самозбереження? Наголошую: не знаю, як перевіряти достовірність таких історій. Але й вони змушують думати. Думати, думати.

Як бачимо, навіть курку Бог наділив підсвідомим материнським чуттям, і вона заради збереження свого потомства здатна пожертвувати собою. А керується вона при цьому інстинктом чи розумом (або любов’ю, адже любов і розум – це не опоненти, не вороги, вони союзники, навіть друзі або скоріше родичі), кінець кінцем, не важливо. Що ж стосується людей – вінця Божого творіння, то почуття любові до власних дітей є найпотужнішою рушійною силою нашого життя. І це передбачливо та логічно. Адже Той, Хто нас створив за Своїм образом і подобою, саме такий – милосердний, люблячий, жертовний. Безмежна, непідвладна людському розумінню Божа любов повела на хресні муки Ісуса Христа. Він добровільно пішов на смерть заради нас – тих, що Його і понині відкидають, не визнають, розпинають.

Справедливий гнів Вседержителя, принципи Його абсолютної святості вимагають смерті грішника, бо зло має бути покаране. Мої провини на Себе взяв Божий Син. І не лише мої. Так написано в Книзі. Знехтуваний і самотній, втілений Бог по-мученицьки помер, прибитий цвяхами до хрестовини, що стала мокрою від Його крові. Усі жахи проклять за беззаконня людства було вилито на єдину безгрішну людину з усіх, що будь-коли жили на землі. Значить, іншого варіанту не було і гірка чаша страждань не могла пройти повз Нього. Тому Він помер, закривши Своїх «курчат» від вір­ної смерті. А третього дня воскрес. Отже, жертву прийнято найвищим судом, і, отже, любов – це не вигадка. Напевне, на землі у нас немає можливості перевірити правдивість і дієвість Євангелія. Єдиний спосіб це зробити – потрапити кудись після смерті. Але чи варто так ризикувати? Чи краще вже зараз подумати над тим, де опиниться кожен з нас, коли грядуща пожежа випалить усе дотла, навіть саму землю, наче той курник. Адже все навколо вказує на те, що вогонь уже зайнявся. Його ніхто не в силі загасити. Він випалить усе абсолютно та безповоротно. Все, окрім любові. І в нас ще є час заховатися під її крилами...

Любов сильніша за смерть. Так написано в Історії.

Андрій ЛАДИК, м.Тернопіль

Вгору