11.07.2017

ПОДАРУНОК У ЛІТАКУ

ПОДАРУНОК  У ЛІТАКУ

Микола Петрович засумував. Ніби хто порчу навів. Очі згасли. Посмішка висохла. Рухи стали млявими. Cіра імла покрила Петровича, як не дивно, тоді, коли він сягнув вершин у своїх справах. Його багаторічна мрія реалізувалася: власна компанія з вироб­ництва ексклюзивних меблів для вищого прошарку суспільства, як кажуть, для еліти, набрала запамороч­ливих обертів. Еверест підкорено. Свій серед най-, най-. Про гроші він давно вже не заморочувався. Не розкидався ними, але й не заощаджував. Збудував прекрасний будинок, врахував всі бажання-забаганки дружини (вона сама розпоряджалася, як облаштувати кухню, спальню, вітальню) та дітей (їх у нього двоє: чудовий син, що подає надії, і доч­ка-красуня). Одне слово, повна чаша.

І от раптом все це втратило свою принадність. Хоча, на перший погляд, мало що змінилося. Бізнес розвивається. Друзі ставляться з великою пошаною. Підкреслена увага компаньйонів. Тільки десь всередині холодок з’явився і вже не зникає. Ніщо не викликає захоплення, не хвилює, не кличе до нових звершень, і вже нія­кі цілі-вершини не сяють манливим блиском. Намагався розвіятися в різних круїзах заморських. Не те. Нудьга. Звиклий до постійної серйозної роботи, неробство він не міг освоїти. Пробував піти до церкви. (Не раз йому доводилося жертвувати на будівництво храмів.) Там, дивлячись на золоте оздоблення, іконостас, розпис стін і стелі, думав про своєрідність архітектури, про марнотратство, адже стільки порожнього простору, який ніколи не використовується. А вслухаючись у речитатив священика, спів хору, не розумів смислу, тому дратувався. Так що покинув спроби долучитися до релігії.

Та якось у літаку сусід причепився. Пропаганду почав – про Бога. Відшити його не вистачило мужності, але й слухати всерйоз Петрович не був готовий. Лише раз за всю розмову (вважай, за весь політ) тьохнуло щось у серці. Це коли попутник про вічне життя почав вигадувати. «Після життя на землі куди ви потрапите?» – спитав. «Звісна річ, у крематорій. Куди ж іще?» – «І все?» – питання було настільки несподіване, химерне і при цьому настільки ж серйозне, що Микола Петрович відповіддю поперхнувся. Втупившись у нового знайомця, він мовчав, чекаючи пояснень. «Ну, після смерті куди душа ваша піде?» «Душа?» – чи то видихнув, чи лише подумав Петрович. «Душа…» – промовив повільно. І тут якраз оголосили про завершення польоту. Закінчення розмови потонуло в хаосі збору речей і сумок. Але сусід встиг-таки запропонувати в подарунок книгу: це, мовляв, Євангеліє, книга про Спасителя Христа, Який дає вічне життя, та про те, що чекає людину після смерті. Із ввічливості Микола взяв дарунок, подякував, запхав у портфель і забув про нього, перш ніж застібнув замок.

Життя продовжувалось. Але життя не було. Темна туга. «Душа… Віч­­не життя...» – нема-нема та й виринає з пам’яті незавершена розмова в літаку. Особливо у вихідні.

Так і в ту суботу. Дружини не було, поїхала на курорт. Дітей (от вже енергія невичерпна!) додому не заженеш. Розмовляв з телевізором. Та співрозмовник з того був ніякий – виливав свій бруд, брехнею наповнюючи апартаменти і серце Петровича. Вимк­нув його. Чомусь згадав про той подарунок у літаку. Що це ще таке, Євангеліє? Дістав. Розгорнув. Почав читати. «Нісенітниця якась», – була перша реакція. Здолав себе. Через кілька сторінок вже не міг відірватися. Щось неземне входило у свідомість: Бог, Царство Боже, вічність, смерть і воскресіння. Мізки закипали. Наче сам іде поруч з Ісусом, і слухає, і дивиться, і питає... Чергову сторінку перегорнувши, застиг Петрович. Книжку відклав. Піднявся з дивана. Закрокував по кімнаті, повторюючи: «Що мені робити, щоб мати вічне життя? Учителю, де Ти? Учителю! Скажи, що мені робити?!»

Юрій СИПКО, м.Москва 

Вгору