06.04.2018

РАДІТИМЕ ЗА НАС

РАДІТИМЕ ЗА НАС

Коли Ісус Христос, Син Божий, прийшов на землю, то Він, хоч насправді був Богом, жив людським життям. Йому було властиве все, що властиве людині: Він відчував спрагу і голод, втомлювався, гнівався, сумував і радів, але найголовніше, в чому Він став спорідненим до нас, це те, що Він – вічно живий, невмирущий Бог – став смертним. З любові до нас Господь розділив і цю нашу участь (хоч Його Божественна природа полягає в тому, що Він є поза часом, простором і матерією, безкінечний і завжди сущий). Він зійшов у безодню, найнижчі частини землі, пекельне царство темряви, де ніколи не було Бога, і все там заповнив Собою, Своїм Божеством, вічним життям, невмирущим світлом. Відтоді для праведників вічні муки назавжди скасовано. Вмираючи, вони йдуть не у прірву відчаю і богозалишення, а до Бога, Який полюбив людей настільки, що віддав Свого Однородженого Сина на мученицьку смерть, аби ми спаслися.
Хіба можна не вірити в Його любов до нас, сумніватися в цій любові, якщо усвідомлюємо, чого вона була варта Отцю і Сину? Земне життя Христа, страждання в Гетсиманському саду, коли Він, знаючи про все, що Його чекає, молився і від смертельної туги на Його обличчі виступали криваві краплі поту, потім зрада, Голгофа, відторгненість людьми, їхня зневага, ненависть, й відречення, і найважче – розлука з Отцем («Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» – так розп’ятий Ісус кликав Свого Батька). І помер... Згасло світло.

Зішестям на хрест Господь забрав на Себе наші гріхи, прокляття й покарання. Цим Він засвідчив, що ми улюблені Богом, а оскільки улюблені, то й спасенні. Отже, Його безумовна, жертвенна любов вже звершила наше спасіння. І тепер воно залежить лише від нашого вибору. Чи можемо ми відгукнутися на Його святу любов? Так, кожна людина здатна прийняти її у своє серце – благоговійно, трепетно, вдячно. Якщо ми це зрозуміємо, то неодмінно захочемо отримати такий чудесний дарунок. І тоді все життя будемо дякувати Йому й поклонятися не з примусу, щоб виконати Його заповідь, а від внутрішнього бажання догодити Тому, Кого любимо. Ми будемо хотіти Його величати, слухатися і кожен прожитий день наповнювати живою, сердечною вдячністю – і словом, і піснею, і вчинками. А також ради Господа кожну людину любити так, як її полюбив Він, – за всяку ціну і до кінця.

І якщо ми зуміємо так любити, то наш світ стане новим, іншим світом. Боже Царство пошириться повсюди. Але для цього кожен з нас повинен відкрити своє серце для Бога, померти для себе – не тілесною жахливою смертю розлуки, а відмовою від всього грішного – егоїзму, шукання свого, заздрощів, невдоволення, образ... Лише той, хто скинув з плечей, як стару, непотрібну одежу, все тимчасове і тлінне, може воскреснути для вічного життя. Тож будемо так жити і такий світ створювати, і радітиме за нас Господь, і ми з радістю будемо дивитися в очі кожній людині, а прийде час – зустрінемось віч-на-віч і з Ним.
Воскресіння Божого Сина дає нам велику надію, воно говорить нам, що останнє слово не за смертю, а за життям. Перемога життя над смертю, добра над злом – це основа нашої радості, віри й грядущого.
Христос воскрес! Воістину воскрес!

Митрополит Антоній СУРОЖСЬКИЙ

Вгору