РАДІТИМЕ ЗА НАС
Коли Ісус Христос, Син Божий, прийшов на землю, то Він, хоч насправді був Богом, жив людським життям. Йому було властиве все, що властиве людині: Він відчував спрагу і голод, втомлювався, гнівався, сумував і радів, але найголовніше, в чому Він став спорідненим до нас, це те, що Він – вічно живий, невмирущий Бог – став смертним. З любові до нас Господь розділив і цю нашу участь (хоч Його Божественна природа полягає в тому, що Він є поза часом, простором і матерією, безкінечний і завжди сущий). Він зійшов у безодню, найнижчі частини землі, пекельне царство темряви, де ніколи не було Бога, і все там заповнив Собою, Своїм Божеством, вічним життям, невмирущим світлом. Відтоді для праведників вічні муки назавжди скасовано. Вмираючи, вони йдуть не у прірву відчаю і богозалишення, а до Бога, Який полюбив людей настільки, що віддав Свого Однородженого Сина на мученицьку смерть, аби ми спаслися.
Хіба можна не вірити в Його любов до нас, сумніватися в цій любові, якщо усвідомлюємо, чого вона була варта Отцю і Сину? Земне життя Христа, страждання в Гетсиманському саду, коли Він, знаючи про все, що Його чекає, молився і від смертельної туги на Його обличчі виступали криваві краплі поту, потім зрада, Голгофа, відторгненість людьми, їхня зневага, ненависть, й відречення, і найважче – розлука з Отцем («Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» – так розп’ятий Ісус кликав Свого Батька). І помер... Згасло світло.
Зішестям на хрест Господь забрав на Себе наші гріхи, прокляття й покарання. Цим Він засвідчив, що ми улюблені Богом, а оскільки улюблені, то й спасенні. Отже, Його безумовна, жертвенна любов вже звершила наше спасіння. І тепер воно залежить лише від нашого вибору. Чи можемо ми відгукнутися на Його святу любов? Так, кожна людина здатна прийняти її у своє серце – благоговійно, трепетно, вдячно. Якщо ми це зрозуміємо, то неодмінно захочемо отримати такий чудесний дарунок. І тоді все життя будемо дякувати Йому й поклонятися не з примусу, щоб виконати Його заповідь, а від внутрішнього бажання догодити Тому, Кого любимо. Ми будемо хотіти Його величати, слухатися і кожен прожитий день наповнювати живою, сердечною вдячністю – і словом, і піснею, і вчинками. А також ради Господа кожну людину любити так, як її полюбив Він, – за всяку ціну і до кінця.
І якщо ми зуміємо так любити, то наш світ стане новим, іншим світом. Боже Царство пошириться повсюди. Але для цього кожен з нас повинен відкрити своє серце для Бога, померти для себе – не тілесною жахливою смертю розлуки, а відмовою від всього грішного – егоїзму, шукання свого, заздрощів, невдоволення, образ... Лише той, хто скинув з плечей, як стару, непотрібну одежу, все тимчасове і тлінне, може воскреснути для вічного життя. Тож будемо так жити і такий світ створювати, і радітиме за нас Господь, і ми з радістю будемо дивитися в очі кожній людині, а прийде час – зустрінемось віч-на-віч і з Ним.
Воскресіння Божого Сина дає нам велику надію, воно говорить нам, що останнє слово не за смертю, а за життям. Перемога життя над смертю, добра над злом – це основа нашої радості, віри й грядущого.
Христос воскрес! Воістину воскрес!
Митрополит Антоній СУРОЖСЬКИЙ