15.11.2016

РЕФОРМАЦІЯ ЯК ПОПЕРЕДНИК "ХРИСТОНІЗАЦІЇ"

РЕФОРМАЦІЯ ЯК ПОПЕРЕДНИК

Одного жовтневого вечора, блукаючи в столичному супермаркеті проходами між стелажами з продуктами, я звернула увагу, що кожен другий відвідувач розмовляє іноземною мовою. «Звідки така делегація?» – здивувалась. Також упало в око, що приїжджі були вдягнуті дуже скромно (якщо судити за мірками великого міста). Всі вони заправляли великими візками і скуповувались ґрунтовно, що й спровокувало довгі черги до кас. Бажаючи розплатитися за обраний товар, я зайняла місце за літньою жінкою. Вона в цей час вже вела бесіду з покупцем, який був одним із «делегації». Аж ось вона повертається до мене та каже: «Паломники приехали из Польши к нам». У відповідь я роб­лю жест, покликаний виражати розуміння та підтримку без зай­вих слів, – киваю головою. Жінка ж не вгамовується: «Собрание протестантских церквей». «А з приводу чого?» – запитую. «Не знаю, но эти протестантские церкви собираются где-то на стадионах...» «Оце так, – думаю, – певно, протестанти щось святкують, аж із Польщі приїхали, а я ні сном ні духом не відаю». Прийшовши додому, розповідаю про почуте матері, а вона припускає, що, можливо, це якось пов’язано з ювілеєм реформації. «Я щось чула про цю подію. А що таке реформація?» У відповідь мама сказала, що на таку цікаву тему було б добре написати статтю до газети, і тому якраз нагода мені за це взятися...

 

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ
Про те, що ідейним лідером протестантизму був Мартін Лютер, я знала, але, на жаль, ніколи не чула, що сам процес духовного оновлення називався реформацією. Початком реформації як суспільного руху прийнято вважати видання рукопису «95 тез», який Лютер нібито прибив до дверей церкви у Віттенбурзі (Німеччина). У цьому документі він засуджував торгівлю індульгенціями (грамота про відпущення гріхів за грошові пожертви), чим у ті часи хвацько зловживало папство. Слід зазначити, що життя деяких представників католицького духовенства тоді було далеким від праведного, християнського. Проте найбільше обурення викликала саме булла папи Лева Х (18 жовтня 1517 року) про продаж індульгенцій з метою «сприян­ня побудові храму св. Петра і порятунку душ християнського світу». Дивне поєднання матеріального та духовного, правда? Папа прагнув вполювати одразу двох зайців, але, як і у відомій приказці, жодного не впіймав. Якраз цей його документ і став причиною для написання та видання Лютером «95 тез» 31 жовт­ня того ж року. У тезі №86 священик звертається до римського понтифіка, кажучи: «Чому папа, який сьогодні є багатшим за найбагатшого Креза, не побудує принаймні Собор Святого Петра власним коштом, а не за гроші жебраків?» (Пройшло вже майже 500 років з тих часів, а у політичному устрої, здається, нічого не змінилося.)

Основною метою «95 тез» було донести до звичайних людей істину про покаяння та розвінчати міф про те, що служителі церкви можуть відпускати гріхи (та ще й за гроші!). На мою думку, найбільш влучними тверд­женнями є дві тези: 87-ма, в якій автор запитує: «Що папа прощає або відпускає тим, хто через істинне покаяння має право на пов­не прощення та відпущення?», та ­76-та, де говориться, що папські відпущення не можуть усунути жодного гріха, навіть найменшого. Звичайно, розголос, якого набув даний рукопис, дуже занепокоїв папу Лева Х, який у результаті видає ще одну буллу під назвою «Повстань, Господи!», звернення, в якому понтифік ніби наголошує на власній невин­ності. У цьому папері він називає вчення Лютера єрессю та погрожує відлучити його від церкви. Але духов­ний реформатор не засмутився через таку грізну пересторогу з Риму, що й продемонстрував, привселюдно спаливши папську буллу у дворі Віттенберзького університету. (Як на мене, в такому вчинку багато бунтарського духу.) Що було далі? Наступний крок зробив Карл V, римський імператор, який викликав непокірного на сейм до Вормса (німецьке містечко). Там Лютера схиляли публічно відмовитись від своїх поглядів, на що він урочисто відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог». Таким чином, його відлучили від церкви та оголосили поза законом на території Священної Римської імперії. Оце так розвиток подій! Чи вдалось Мартіну уникнути інквізиції? Тут не обійшлось без підтримки впливових друзів (як і завжди у таких випадках). Можновладний прихильник ідей Лютера курфюрст Фрідріх Мудрий надав надійний прихисток засудженому у своєму віддаленому замку Вартбург.

 

ШЛЯХАМИ МИРУ ТА ЗАВОРУШЕНЬ

Вормський едикт (який оголосив Лютера єретиком та злочинцем) сколихнув народні маси, які на той час уже прагнули радикальних змін. У місті Віттенбург піднявся бюргерський рух, учасники якого схвалювали ліквідацію чернечих обітниць, засуджували католицькі меси та навіть організовували погроми храмів. Сам сподвижник реформації був проти насильницького шляху і виступав за «духовний заколот», який, тим не менш, не отримав підтримки у населення. Слід відмітити, що прості люди не до кінця розуміли релігійне значення реформації та вважали, що це привід для суспільно-політичних змін. Таким чином, наступне повстання було ініційо­ване імперським лицарством, яке прагнуло досягти абсолютної влади на тодішніх німецьких землях. Пізніше військову стихію реформації підтримали селяни на чолі з Томасом Мюнцером, що закликав народ до соціального заколоту. Втім, усі ці заворушення швидко придушувались, адже їх організація була на дуже низькому рівні.

 

ЧОМУ «ПРОТЕСТАНТ»?

Аби заспокоїти наростаючий спротив серед німецького населення, дію Вормського едикту було зупинено. Але тільки тимчасово. Через три роки його знову поновили, що викликало протест шести князів. Вони видали документ «Шпайєрська протестація», за назвою якого прихильників реформації в подальшому і почали іменувати протестантами. Я думала, таке визначення походить від того, що вони виступали проти тодішньої католицької церкви, яка у своєму житті та служінні сильно віддалилась від Святого Письма. Та виявляється, що своєю назвою протестанти завдячують політичному документу, який було складено для поновлення соціального становища Мартіна Лютера як законного громадянина. Дивно, еге ж?

 

ЗАМОК ВАРТБУРГ

Тим часом Мартін Лютер у своєму новому розкішному помешканні, де він був змушений переховуватись від імперії, не сидів без діла. Напевно, цей чоловік не став би історичною особистістю, відомою й понині, якби міг просто насолоджуватися відпочинком та лінощами. (До речі, я прочитала його вислів, який мені дуже сподобався: «Місто – це місце, де багато бідних, але ще більше лінивих». Дуже влучно сказано! Бідні, бо ліниві. Така проста істина, в якій є і відповідь, і вирішення проблеми.) Тож Мартін зробив ще одну велику справу для розповсюдження Божого Слова – він переклав Біблію прос­тою німецькою мовою, зробивши її зрозумілою для пересічних малоосвічених громадян. Німецький перек­лад Біблії існував і до цього, але мова була надто вишукана, складна для розуміння простих трудяг, які не дуже й читати вміли. Таким чином Біблія набула високої популярності. Цікавою є цитата богослова Йогана Кохлеуса, який нарікав: «Новий Заповіт Лютера був настільки поширений, що навіть кравці та шевці, жінки та неосвічені люди вивчали його з великим ентузіазмом, як джерело істини. За лічені місяці ці люди почали уявляти себе такими вченими, що без сорому були готові вступати в диспути про віру та Євангеліє навіть зі священиками, ченцями та докторами богослов’я». (Чому цей богослов не був зацікавлений у тому, щоб якомога більше людей вивчали Боже Слово? Навіть і ті, які були неосвічені. Незрозуміло.) Новий Заповіт був готовий до видання вже за чотири місяці роботи, а от переклад всієї Біблії побачив світ аж через 12 років. Свого часу Біблія у перекладі Лютера налічувала сотні тисяч екземплярів. Саме цією працею він і заклав основи подальшого розвитку німецької мови.

 

ПРО ОСОБИСТЕ

Мартін народився в багатодітній родині німецького шахтаря. Він старанно навчався у школі спочатку у Мансфельді, потім у Магдебурзі, ще пізніше в Айзенасі. У вісімнадцять років юнак вступає до Ерфуртського університету. Переживши страшну громовицю, він, проти волі батька, вирішує піти у ченці. У монастирі августинців Лютера посвятили у священики. Після цього він відвідав Рим, де і розчарувався, побачивши фальш та лицемірство папських служителів. Повернувшись додому, Мартін продовжує навчання, а 1512 року захищає докторську ди­сертацію у Віттенберзькому університеті. Як людина, що довго мучилась над дипломною роботою у магістратурі, можу заключити, що докторську писати незрівнянно важче, тобто Мартін Лютер був розумним, високоосвіченим, любив навчання та просвіту. Цікаво те, що в 42 роки, у розпал реформації, він відрікається від своїх обітниць ченця та одружується з 26-річною колишньою черницею, якій допоміг втекти з монастиря. Ця подія, ­по-перше, сподвигла інших віруючих, обтяжених обітницею безшлюбності, полишати монастирі та одружуватись; а по-друге, засмутила багатьох прихильників Лютера, які сприйняли цей крок як відступ від руху духовного оновлення та присвяту більшості часу своїм особистим справам. Тому, розчарувавшись у Лютері, багато його прибічників повертаються у лоно католицької церкви. З одного боку, немає нічого поганого у тому, щоб бути ченцем, так само як і немає нічого злого у сімейному житті. Як перше, так і друге – власне рішення людини. Але з іншого боку, змінювати свій вибір, а особливо такий радикальний, як чернецтво, виглядає досить дивно. Адже людина, напевно, добре думає перед тим, як прийняти таке життєво важливе рішення. Про свою дружину він писав так: «Дружина – найкращий компаньйон на все життя»; а про сімейне щастя казав наступне: «Якщо ви одружилися, не шукайте дороги назад, як би важко не було. Просто моліться – це дуже необхідно». Тож навіть такий ревний поборник християнських істин, як Мартін Лютер, переживав труднощі в особистому житті, й молитва в усі дні залишалась для нього єдиним визволенням, єдиною допомогою за будь-яких обставин.

 

ЗАКІНЧЕННЯ РЕФОРМАЦІЇ

Після смерті свого ідейного лідера Мартіна Лютера реформація продовжувала свій рух. Вслід за Німеччиною духовне оновлення почалося у Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Прибалтиці, Швейцарії, Шотландії, Нідерландах, Франції та Англіїї. Саме релігійний конфлікт призвів до тридцятирічної війни 1618 - 1648 рр. між габсбурзькою та антигабсбурзькою коаліціями держав. Закінченням реформації в Європі прийнято вважати підписання Вестфальського миру 1648 року, який заклав основи світового порядку – поділу світу на національні держави. Стосовно релігії було таке правило: чия держава, того й віра. Таким чином, єдиної християнської віри, як і єдиної церкви, на території Європи більше не існувало. Натомість з’явилося багато національних, місцевих церков, які залежали від політичної влади. Із процесом реформації сильно зросла національна свідомість громадян, а також їхній освітній рівень. Для того, щоб усі мог­ли вивчати Біблію, повсюди відкривалися школи для звичайних жителів сіл та міст. Варто також зауважити, що реформація мала великий вплив на розвиток економіки. Відомо, що в протестантських країнах феодалізм швидко змінювався на капіталізм. Економія, відмова від дорогих богослужінь, зростання промисловості призводили до накопичення капіталу, розвитку виробницт­ва та процвітання вільної торгівлі.

 

ТРИ ГІЛКИ ХРИСТИЯНСТВА

Ознайомившись із цікавою історією становлення протестантизму, я захотіла дізнатися про витоки католицизму та православ’я. Адже колись дуже давно була тільки одна церква, одна християнська релігія, одна віра, врешті-решт. Що ж сталось? Католики дотепер вважають, що відокремились від них православні, а православні нарікають на «папістів», як винуватців розбрату. Так завжди стається у суперечках. Але розбіжності виникли не тільки через релігійні питання. Досить довгий час «головнокомандувачем» Вселенської Церкви вважався римський єпископ. Проте у ІХ столітті посилюється політичний, а відтак і релігійний вплив Константинополя та помісної церкви. Патріарх Константинопольської церкви Фотій (­857-897рр.) мав непомірно великі амбіції, які полягали у становленні Візантії як головного релігійного осередку. Саме Фотій уперше сформулював дог­матичні відмінності між західною та східною церквами. Його наступником у цій справі став Михайло Кіруларій (1000-1059 рр.), який вимагав від папи Лева ІХ рівних канонічних прав для Візантійської та Римської церков. Звичайно, йому відмовили. Далі була низка суперечок та образ, результатом якої стала двостороння булла про анафему. Ось так на політичному підґрунті у 1054 році і відбувся розкол християнської церкви на західну (католицьку) та східну (православну, або ортодоксальну).

Духовна складова цього процесу полягає у понятті «філіокве». Латинське filioque було додано до Нікейського символу віри служителями Римської церкви. Це означає, що вони вірять у Святого Духа, який походить від Отця і Сина. Східна ж церква з цим формулюванням категорично не погодилась, стверджуючи, що Святий Дух прийшов від Отця через Сина. Також вони наполягали на тому, що філіокве (Дух Святий «і від Сина») зрівнює Бога Отця і Бога Сина, що є невірним: «Спокуса filioque полягає насамперед в тому, що вноситься поділ у єдину Першопричину буття осіб Св. Трійці, якою є Бог Отець. З’являються два джерела троїчного життя, якийсь натяк на двійцю: Отець, що народжує Сина, і Отець разом із Сином, що дають походження Св. Духові» (­ієрей В.Васечка). Ось ця розбіжність у поглядах існує до цих пір. Хоча дивно сперечатися на такі високодуховні теми. Ми, люди, не можемо достовірно відповісти на всі запитання творення навіть видимого світу, а беремося судити про невидимий. Навіщо приймати або відкидати речі, знати які ми не в змозі? Між іншим, західна церква прийняла філіокве також з політичних причин: іспанські вест­готи (ким би вони не були) почали масово навертатися до католицизму, а раніше вони сповіду­вали аріанство, де стверджувалось, що ­Ісус Христос є Сином, нижчим за Бога Отця. Тому і ввели доповнення до символу віри, спочатку локально (в Толедо, де б це не було), але з часом (десь півстоліття по тому) філіок­ве було утверджено і в Римі.

 

ПЕРШОДЖЕРЕЛО

У всій цій історії найгірше те, що слово «християнин» все більше стирається та видаляється зі свідомості богобоязливих людей. Адже зараз європейський світ ділиться на католиків, православних та протестантів. А хто каже, що він християнин? Якщо я християнка, значить, вірю в Христа. Проте якщо хтось католик, то в кого він вірить, як знати? Слова «католицизм», «православ’я» або «протестантизм» можуть означати все, що завгодно, а разом з тим і нічого. Я прийшла до висновку, що «протестант» взагалі недобре слово, бо його суть – незгода, непокора, бунтарство, а це вже точно не по-християнськи.

З одного боку, я розумію, що людей багато і всі вони різні. Комусь подобається одна церква, а комусь інша. Також з плином часу змінюється те, як проходять богослужіння, як моляться та славлять Бога. Століття минають, і навколо все стає інакшим, релігія не є винятком, вона також підлягає оновленню, перетворенню в якійсь мірі. І я це приймаю. Але, як показали історичні факти, розкол (як перший, так і другий) насправді мав під собою соціально-політичне підґрунтя і тільки маскувався під духовні догми. Тож якби всі ми були істинними християнами, то ніколи не постало б ніяких релігійних розбіжностей. Утопія? Можливо. Але й «Все можливо віруючому»...

Людині, яка поки що «нічия», досить важко визначитися, яка течія є найбільш правильною. Бог – один, Христос – теж один, Святий Дух – також один, а ми, тим не менш, якось умуд­рились розділитися у християнській вірі. Тому закінчити хотілось би цитатою Мартіна Лютера (відомо, що протестантів часто називають лютеранами): «Я прошу замовчати моє ім’я і не називатися лютеранами, а християнами. Хто такий Лютер? Це ж не моє вчення. І я ні за кого не був розіп’ятим. Як це я, звичайний смертний, дожився до того, що моїм гнилим ім’ям називають себе діти Христові? Не треба, друзі! Давайте відкладемо усі ці партійні назви і будемо називати себе Христовими, Чийого вчення ми і тримаємося». Ну що, давайте починати? Я – християнка. Сподіваюсь, що реформація була таким собі попередником «христонізації» і ми обов’язково повернемося до першоджерела віри, спасіння, віч­ного життя – Ісуса Христа!

Юлія ГАНДЗЮК, м.Київ

Вгору