06.01.2017

РІЗДВЯНІ СПОГАДИ

РІЗДВЯНІ СПОГАДИ

Різдво святкувалося у нашій селянській родині завжди. Починалося воно зі Святвечора. До столу мама готувала пісні страви, серед яких ми, діти, найбільше любили кутю. Пам’ятаю, вона ладнала мені вузлик із вечерею, де були, крім традиційної пшениці з маком, вареники та риба, і я йшла аж до Павлюків – бідної сім’ї, яка жила далеченько від нас. Вони в селі чомусь завжди вважалися нещасними та неблагополучними. Після Павлюків несла вечерю до тьоті Софії, близької нам не лише за розташуванням її хати та обійстя, але й найліпшої сусідки, з якою мої батьки жили так, ніби то була одна сім’я.

А коли вечеря вже була рознесена, батько вносив до хати сіна, стелив його під столом, насипав туди багато грецьких горіхів (їх так ніколи в нас не називали, а просто – горіхи), і я починала «кувокати» – знаходила їх там і чомусь тішилася, хоч ніколи їх не любила їсти (як, приміром, зараз). Чим більше діставала тих горіхів з сіна, тим батьки більше підхвалювали. Я й досі не знаю, чому була така традиція, але так робилося тоді у кожній хаті, і це дітей радувало. Було відчуття свята.

Після цього мама накривала на стіл (я не пам’ятаю, чи було 12 страв, але знаю, що обов’язково були вареники з картоплею, капустою і чорносливом, тушкована риба, кутя, узвар), тато набирав ложку куті, кидав нею до стелі (щоб у господарстві водилися бджоли), батьки хрестилися, і починалася трапеза.

А наступного дня найцікавішим дійством був прихід колядників – я все виглядала у вікно, чи ще не йдуть. Якщо колядники не заходили до якоїсь хати, це вважалося поганою прикметою. Мої батьки щороку радо їх зустрічали, тому нашого двору вони не обминали ніколи. Варто сказати, що ми проживали далеко від села – у ярузі, майже з усіх боків оточеній лісом, хати вздовж якої знаходилися на 100, 200, а то й більше метрів одна від одної. Так що поява будь-кого з більш віддалених сусідів-колядників викликала радість, мабуть, не тільки у дітей. Мама щед­ро насипала їм у торбу горіхів (грошей не давав тоді з таких селян, як мої батьки, ніхто), дякувала, запрошувала приходити щедрувати, і ми чекали наступного гурту.

Це у дитинстві. Вже у середніх і старших класах я з нетерпінням очікувала приїзду на Різдво брата, який навчався тоді у Київському (тепер – національному) університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, і для мене було великою радістю спілкуватися з ним під час тих приїздів. Брат так багато знав і так цікаво про все розповідав, що мені більше вже нічого й не треба було, як лиш сидіти на ліжку, впертися спиною до грубки і слухати його. Батьки, звичайно, також дуже раділи дорогому гостю, який так рідко приїжджав зі столиці.

Можливо, моя пам’ять чогось не зберегла з тих далеких часів мого бідняцького, проте все одно дуже прекрасного дитинства, але, здається, оце й усе, що я можу пригадати про тодішнє Різдво. Я ніколи навіть не знала, що це слово означає. Тепер думаю собі не раз: чому ж я не запитала у батьків? Про Христа чула якраз від тих колядників і не розуміла, що ж таке «з діви воплотився». Це ж треба було зростати такою темною! І це при тому, що у школі завжди навчалася доб­ре, здебільшого на «відмінно», окрім математики, з якої мала «четвірки». Дуже любила читати. Запитую себе: що ж я читала, що ніде не зустрічала про Того, Хто якраз і був (і є, і буде, поки світу) головним у цьому святі? Головним – не те слово. Усім! Понад два тисячоліття тому Він народився на землі, прийшовши з небес, де був вічно і куди повернувся через 33 роки перебування у цьому грішному світі. Вже аж тепер я знаю, чому Він сюди приходив. Як гірко, що аж тепер! Та слава Богу, що хоч тепер знаю. А мої батьки? Особливо тато? (Мама потім, десь у 80 років, все-таки теж взнала. І прийняла Його у своє серце як Спасителя.) Що ж то за часи були, що ми тоді не чули про найважливіше?! Що ми за народ такий? Весь світ знав завжди, що таке Різдво. Дякую Богу, що Він не проминув мене, що прийшов у моє життя, що відкрив істину. Вона – ось у чому: Різдво – це народження Того, Хто народжує нас. Народжує для віч­ного життя. Для життя з Ним. Народжує нас згори. ­Ісус Христос – це наше життя. Вже тут, на землі. А головне – у вічності. Якщо хтось ще сумнівається, що наші душі вічні, то саме час відкрити очі і побачити, що сумніватися у цьому – пережиток тієї сов­депії, у якій я зростала, коли забороняли навіть у колядках співати про Христа (в шкільних стінгазетах завжди малювали карикатури на тих хлопців-школярів, кого бачили, що вони ходили по селу з піснями про Спасителя). Весь цивілізований світ уже давно знає цю істину. Тож пора і нам, колишнім радянським людям, повірити в неї. Повірити і відкрити своє серце, щоб там поселився Той, Чиє дихання – у наших ніздрях, Хто і є нашим диханням, нашим життям. Святкуючи Різдво Сина Божого, ми святкуємо різдво наших душ, якщо лиш впустили Його туди, якщо Він там оселився. Вірю, що у моїй – так. Іду з Христом по життю і безмежно вдячна Йому за це.

Галина МЕЛЬНИК, м.Новодністровськ


 


 

 

Вгору