06.08.2016

ЖІНКА НА ЧЕРВОНІЙ ДАМЦІ

ЖІНКА НА ЧЕРВОНІЙ ДАМЦІ

Часом навіть дуже коротке спілкування з людиною залишає в душі слід і наштовхує на роздуми… Торік у нашому дворі познайомився з жінкою, на років десять старшою за мене. Тоді, як завжди, біля мене були інструменти і я ремонтував черговому велосипедисту його вірного металевого коня. Жінка була на велосипеді, тому й зупинилась, побачивши мене в роботі. Зраділа, що веломайстер живе поруч, у сусідньому домі. Ми розговорились. Вона мала проб­леми з серцем, тому лікар порекомендував їй систематично крутити педалі. Тож ми одразу домовились щодо профілактики її транспортного засобу. Потім ще кілька разів перетинались, звісно, на велосипедах, обмінювались декількома фразами на спільну для обох тему, я давав поради, яких не тиражують ні в книжках, ні на сайтах, і ми прощались до наступної зустрічі. Пані завжди була усміхненою і привітною. Лише її очі видавали ледь вловиму тривогу.

Дні минали у звичних клопотах, і одного разу я впіймав себе на думці, що давно вже не бачив тієї знайомої. А незабаром дізнався, що її не стало. Їй не допомогли велосипедні прогулянки, і серце просто перестало працювати. Зупинилося. Ця звістка приголомшила мене. Чомусь був упевнений, що Люда (так її звали) ще багато років буде їздити через наш двір і ми обмінюватимемося розхожими фразами, а потім колись я таки скажу їй основне: про любов Ісуса Христа, про спасіння і вічне життя. Не встиг.

А оце недавно виходжу вранці з дому і бачу: Люда їде своєю червоною «дамкою». Аж остовпів. Роздивився, а то лише схожа на неї пані на такому самому велосипеді. І так мені чомусь стало тепло на серці, наче та Люда мені з неба всміхнулася. Хто зна, може, вона й була Божою дитиною, просто ми про це не встигли поговорити, бо все наше спілкування в сукупності тривало кільканадцять хвилин. У моїй душі жевріє надія, що жінка могла чути про найголовніше в житті від когось іншого...
Забуваючи про крихкість нашого життя, в якому кожен день може виявитися останнім, ми часто розмінюємось на дрібниці, марнуємо дорогоцінний час на пусте, несуттєве, нічого не варте. Лише коли зненацька щось отаке стається, в моменти якихось потрясінь приходить усвідомлення, що земне життя не просто коротке, а катастрофічно коротке. Тоді стає шкода, що самі робимо його примітивним і глупим у гонитві за ілюзією. А ще з’являється розуміння, що життя не має ніякого сенсу, якщо нема воскресіння, якщо там, за межею, нас не чекає Ісус та ті дорогі нам люди, кому ми так і не встигли до кінця розповісти найцікавішу історію.

Поза тим, життя триває, і саме віра наповнює смислом наш земний шлях.

Андрій ЛАДИК, м.Тернопіль


 

Вгору