02.06.2017

ЛЮБЛЮ, ТОМУ ЩО МОЄ

ЛЮБЛЮ, ТОМУ ЩО МОЄ

Вже другий день перебуваю під враженням вчорашніх відвідин перукарні. Заходжу в той салон час від часу, бо дуже зручно – він розташований за крок від мого під’їзду. Цього разу якраз працювала знайомий майстер – зовсім молода дів­чина, десь ровесниця порадянської України. Першим ділом вона повідомила, що тільки вийшла з відпустки, тож повна наснаги трудитись. Зав’язалася розмова. Слово за словом – з’ясувалось, що Таня подорожувала з друзями до Москви. Від такої новини я трохи розгубилась: чому саме туди вони вирішили їхати (з огляду на промовисте відношення Росії до України), як їх там сприймали і невже сподобалось? Так, сподобалось дуже. Чистота, доглянутість, відсутність бомжів, високий рівень абсолютно всього зачарував молодих українців. Звісно, вони не відчували там себе, як за кордоном, бо дуже схоже на Київ, але «на Київ через 100 років». Отаким порівнянням дівчина закінчила свою розповідь.

В мене було чим апелювати, що я і робила, кажучи, що в Києві не бачу засмічених вулиць чи дворів, як, приміром, у Римі або Парижі. Там навіть на Єлисейських Полях непотребу під ногами видимо-невидимо. Та й бомжів у Києві не так багато. От у Лондоні їх – чи не в кожному закутку... А про «сто років» навіть не могла пов­торити, так воно мене засмутило.

Оскільки я й близько не киянка, то до столиці нашої країни якогось особливого почуття в мене не було. Але от уже друга доба, як воно народжується. Я не перестаю приємно дивуватись, наскільки Київ ошатний, інтелігентний, а вже зелений, то іншого такого європейського міста пошукати! Особливо зараз, коли всюди цвітуть каштани, неймовірно затишно і красиво. А повноводний Дніпро, прадавні Щекавиця й Хоревиця, розложисті Печерські пагорби! Вони приваблюють, вселяють спокій, запевняють у надійності. Не знаю, що зі мною сталось, але в ці дні відчуваю Київ серцем, ніби він живий, ніби має душу, має притаманні тільки йому риси: поміркованість, розважливість, святковість, гідність...

Їду міськими вулицями в неспішному потоці авто, руками міцно тримаю кермо, а думкою раз по раз повертаюсь до тієї розмови. Чому та молода жінка – з такою зневагою до місця, де живе, і так захоплюється чужим містом? Адже навіть народна муд­рість гласить, що кожна жаба своє болото хвалить. А чи має значення для Бога наша любов або байдужість до рідної землі, краю?.. Одразу ж пригадуються кілька конкретних Божих настанов відносно цього аспекту нашого життя: «Коли ж хто про своїх... не дбає, той ... гірший від невірного» і «... дбайте про спокій міста... і моліться за нього до Господа...» А ще – Господь до міста звертається, як до людини. Наприклад, Вавилон Він називає тендітною та випещеною дівою, панею царств (у давньоєврейській мові міста жіночого роду, тому про них у Біблії говориться, як про жінку). А за те, що Вавилон славив себе та розкошував і «лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи», то «спалений буде вогнем, бо міцний Господь Бог, що судить його». І Вседержитель вивів з того міста Своїх людей, а Вавилон зруйнував ущент. Тобто Бог учинив суд не над царями чи над окремими особистостями, а саме над містом, як над живою істотою.

У Біблії також можна прочитати діалог між Богом та Сіоном (територіально це частина Єрусалиму): «І сказав був Сіон: Господь кинув мене, і Господь мій про мене забув... А Господь каже: Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе! Отож на долонях Своїх тебе вирізьбив Я, твої мури позавсіди передо Мною. Синове твої поспішаться до тебе». Бог відповідає місту, що коли навіть мати покине своє дитя, то Він ніколи не забуде про нього, про Своє місто. А людей, які населяють Сіон, Він називає «синове». Мешканці міста – це сини! І далі Бог обіцяє Сіону, не людям, а місту (!): «І будуть царі за твоїх вихователів, а їхні цариці – за няньок твоїх». Аж настільки Господь хоче, щоб люди піклувалися за місто, – як нянька за дитину.

Виявляється, згідно з Біблією, міста живі, вони дихають, думають та говорять. Тому нарікати на своє місто, державу – те саме, що нарікати на свою родину. Ізраїлевий дім, або дім Ізраїлів, – так Бог говорить про державу, називає її домом. Це як дім Українин. І Господь бачить нас як дочок та синів України і тих міст, які населяємо. А міста та країни – це окремі організми, які мають своє духовне тіло. Бог обрав Ізраїль і називає його словом Єшурун, тобто улюб­лений. Він любить його! (Країну!) І любить просто тому, що він є Його.

Алла ГАНДЗЮК

Вгору