04.01.2016

РАДІСТЬ ВЕЛИКА

РАДІСТЬ ВЕЛИКА

Стою і стою в довжелезній черзі. Вона на паспортному контролі в аеропорту Лондона. У світлі останніх загрозливих подій офіцери-британці дуже прискіпливо, подовгу опитують кожного прибулого в їхню країну, вимагають все нові документи, підозріло вдивляються в обличчя. Щоб хоч чимось себе зайняти, я також мимоволі затримую погляд на людях, що оточують мене. А їх сотні. Один попри одного ми рухаємось хвилястим ланцюгом по заданій тимчасовими пасками траєкторії. Оскільки для європейців вихід до міста окремий, зі мною стоять здебільшого африканці та азіати (зрідка розбавлені американцями та австралійцями). От я вже в самому епіцентрі цього різнокольорового, чужомовного, стороннього натовпу. Навкруги багато індусів: жінки з кольоровою міткою на чолі, декотрі загорнуті в сарі, чоловіки в тюрбанах. Групками тут і там вони спілкуються між собою. Але для мене вони такі незрозумілі, далекі, зовсім інші, ніби з іншої планети. Та й активні, голосисті весельчаки-американці не додають спокою чи комфорту. А від закутаних у все чорне, лише з невеличкою щілинкою для очей мусульманок взагалі, здається, віє якимсь холодом і непривітністю. Мені стає незатишно, навіть лячно у цьому іноземному, чужинському середовищі. Розмірковую: як же тяжко буває людині, що за певних обставин змушена жити серед незвичного для себе світу, не такого, як від народження. Колір шкіри, риси обличчя, статура, одяг, темперамент, менталітет, мова, традиції... – все інакше – далеке, чудернацьке, малозрозуміле, недосяжне. Нелегко...

В таксі їду все з тими ж полохливими, стривоженими відчуттями. За вікнами пропливають наряджені різдвяною ілюмінацією вулиці, ялинки, тематично прикрашені вітрини чисельних магазинів, тисячі перехожих з пакетами і пакетиками святкових дарунків – Різдво, що стало загальноприйнятим святом, вирує на всю силу. Картинку торжества доповнюють радісні, піднесені мелодії, що їх виконують вуличні оркестри.

Зненацька в голову приходить вражаюча думка: якщо мені так нелегко навіть уявити своє життя серед людей всього лише іншої національності, то як же, мабуть, важко було Ісусу Христу, Божому Синові, почути від Отця план про Своє зішестя на землю Сином Людським. Адже це не просто зміна місця проживання. Володарю всесвіту належало народитися зовсім в іншому статусі, не властивій Йому матеріальній сутності, приміряти на Себе природну, біологічну форму буття. Тому, Хто від початку перебував на висоті небес, був господарем безкінечного простору і незалежним від часу, возсідав на царському троні, тримаючи у Своїй руці жезл владицтва, потрібно було втиснути Себе в рамки людського тіла, поміняти вічність на тимчасовість людського існування, духовну безкрайність на обмеженість фізичної реальності. Він мав відмовитися від Божого первородства і небесного громадянства, залишити Отця, народитися від простої смертної жінки, підкоритися земним батькам, стати підзаконним... Така самопожертва видається занадто великою, неймовірною і нездійсненною. Але Ісус Христос звершив цей винятковий, ні з чим незрівнянний вчинок.

Якою була Його мотивація? Що все-таки Його спонукало, надихнуло? Що допомогло?.. Прислухалась до свого серця. Заради чого б я могла піти на край світу? Однозначно, на таку жертовність здатне любляче материнське серце. Думаю, і почуття вірності чоловікові поведе з рідного гнізда в незвідану далечінь. А ще, безумовно, додасть сили здійснити щось звитяжне (нехтуючи комфортом, затишком, звичною обстановкою) вдячність, шана, бажання догодити Вседержителю. Уявляю, що Божим Сином теж рухала любов. Любов до Отця, досконалий послух і відданість Йому, прагнення виконати Його волю та здійснити Його бездоганний план спасіння людей. Тому Він зміг залишити небеса і стати щедрим, прекрасним Божественним даром планеті Земля, кожному з нас.

Хвалімо Його! Лише Він достойний всієї слави, поклоніння й подяки. Торжествуймо перемогу любові над страхом. Відкриваймо серця для Його прощення, святості, милосердя. Радість велика: Христос народився! Зірка Спасителя сяє над світом!

 Алла ГАНДЗЮК

Вгору