05.07.2016

ЗНОВУ РОЗПИНАЮТЬ ХРИСТА

ЗНОВУ РОЗПИНАЮТЬ ХРИСТА

Останнім часом обставини складаються так, що частенько буваємо у Львові. І обов’язково купуємо там кілька нових книг українською мовою. Цього разу серед інших доч­ка привезла «Моє життя та робота» Генрі Форда. У вільну хвилинку я в радісному передчутті і очікуванні якихось неймовірних відкриттів (адже цей геніальний менеджер, інженер-конструктор, підприємець – чи не найуспішніша людина першої половини двадцятого століття, є чому повчитись) розгорнула книгу. Дуже цікавило мене, чи були хоч якісь стосунки у цього видатного чоловіка з Тим, Хто наділяє талантами, натхненням, здатністю до удосконалення. Підсвідомо надіялась знайти в ній підтвердження моїх сподівань, що Генрі Форд визнає Творця.

А оскільки з великою повагою ставлюсь до людей, які стараються відродити рідну мову, то в першу чергу уважно і з вдячністю перечитала інформацію про перекладача, редакційну команду і, звісно, видавництво. А далі, на першій сторінці, звернення засновника видавництва «Наш формат» Владислава Кириченка. Він одразу ж і підрізав мені крила, обірвавши політ моєї радості, як тільки прочитала його «для мене цінність цієї книги не менша, ніж цінність Святого Письма для адептів християнства». Ту-дум… Ту-дум… Це ж очевидний абсурд – піднесення будь-чого до рівня Божого Слова. Глупота. Крайнє безглуздя… Та продовження було ще страшнішим: «Чому? Тому що думки Форда – це одкровення не міфологічного, а реального пророка ідеї практичного служіння суспільству, текст, який людина з досвідом створення справжнього, а не фейкового продукту або послуги сприймає як сакральний». Уф…

Думок не було. Душу заполонила невимовна туга. Смуток скував груди. Фізичне відчуття чогось важкого і чорного. Ніби чимось пронизали серце… Знову розпинають Христа. Одразу закрила ту книгу як щось бридке, підступне, потворне. Якийсь час була немов у пустелі. Мабуть, з тих пір, як стала віруючою (а цього літа, 17 червня, виповнилось уже сімнадцять років), вперше стикаюсь з таким цинічним зневажанням Спасителя, з відкритим, безсоромним нехтуванням Його жертвою і Ним Самим.

А згодом, трохи відійшовши від потрясіння (ніяк не очікувала, що в наш час бодай хтось може називати Ісуса Христа міфологічним пророком, а те, що Він зробив для людей, – фейковим продуктом), почала подумки апелювати до незнайомого Владислава Кириченка. Все моє нутро взивало до нього: «Опам’ятайтеся, зніміть шори, розширте межі, розм’якшіть серце. Яким би досконалим не був горщок, він не може бути важливішим, розумнішим, досконалішим за того, хто його зліпив. Своїм блюзнірством ви так засмутили мене. Мимохідь обмовивши й відкинувши Божого Сина, звели нанівець те, що понад усе варте уваги, прийняття й подяки. Чи можливо достукатись до вашого серця?

Запевняю вас, що я і мільйони таких, як я, не «фейковий» продукт. У кожного з нас є свідоцтво прямої Божої участі, Його реальної допомоги у вирішенні проблем, з якими не могли справитись ні ми самі, ні медицина, ні різноманітні шарлатани на зразок екстрасенсів… Так хочеться, щоб ви зайшли на сайт газети «Місто на горі» і прочитали щирі розповіді людей про їхні змінені долі. Змінені після того, як вони з надією звернулись до Всевишнього Бога, визнали Ісуса Христа Господом та довірили своє життя не просто одному з пророків, нехай і найкращому, а Тому, Хто був від початку, є і завжди буде, Хто понад усім, для Кого немає нічого неможливого, і якщо Він відкриває, то ніхто вже не закриє, але якщо Він закриє, то ніхто не зможе відкрити. Довірили своє життя Тому, Хто помер заради нас, щоб мати можливість дія­ти у нашому житті, проявляти Свою добру волю, спасати від загибелі, звільняти від пут різних залежностей, зцілювати від смертельних хвороб, захищати, охороняти, бути покровом… У всіх цих реальних людей, які підписують свої сповіді справжніми прізвищами, вказують місце свого проживання (з ними можна зв’язатись, у редакції є номер телефону кожного), життя змінилось докорінно: вмирали від хвороб – були зцілені, скніли від пороків – стали на праведну путь, пропадали від наркотиків – звільнились і зажили достойним, успішним життям… Зруйновані сім’ї відновились у гармонії, відчай змінився на радість, з’явився смисл життя, віра у краще завтра, надія на Того, Хто є всемогутнім Богом і разом з тим люблячим Батьком.

Свого часу і я до Нього прийшла за допомогою. До того мене півроку возили по лікарнях, монастирях, знахарях, а мені ставало лише гірше – згасала з кожним днем. Вреш­ті спеціалісти Інституту нейрохірургії (м.Київ), провівши обстеження, встановили діагноз та назначили мені термінову операцію. Казали, що я можу померти раптово, навіть їдучи від них, по дорозі до автостанції. А на запитання чоловіка, «які перспективи в разі відмови від операції», лікарі «обнадіювали», що якщо створити мені тепличні умови, то, може, й проживу ще місяців зо три. Звісно, ніяких гарантій вони не давали, адже це мозок, трепанація черепа, багато інших чинників… Ту патологію мого головного мозку Бог зцілив без хірургічного втручання і жодної пігулки. Це правда. З тих пір пройшло вже понад двісті місяців. Весь цей час живу, як усі люди, без найменшого натяку на тепличні умови. Господь повернув мене до життя лише ­Своєю надприродною силою, Своїм животворчим Словом, тим самим, яке ви так необачно умалили до автобіографії Генрі Форда. Гірко і боляче…»

Раптом подумала, що самого Форда я ще не прочитала жодного слова. Можливо, його ставлення до Начальника життя все ж таки відрізняється від позиції видавця? Й навмання знову розгорнула книгу. Відкрилась остання сторінка, і мої очі побачили заключні рядки, підсумок його роботи, досвіду, думок: «Неможливого не існує… «А віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого». Новий Заповіт. До ­євреїв 11:1». Здається, в мене знову виросли крила. Адже якщо завершальним акордом автобіографічного опису звучить цитата з Біблії, то можна сподіватись, що Боже Слово для автора було вагомим, дієвим і значимим. Справді, все можливе Богу і все можливе тому, хто вірить!

З найкращими побажаннями Алла ГАНДЗЮК

Вгору