02.04.2012

ДЖОНАТАН ТА ПОРОЖНЄ ЯЙЦЕ

 Джонатан Ферстер народився з фізичними й розумовими вадами. У свої дванадцять років він навчався в одному класі з дев’ятирічними дітьми. Здавалося, що навчання було йому не під силу. Часто він доводив до відчаю свою вчительку Доріс Мюллер, коли крутився на своєму місці, дивлячись у вікно й видаючи незрозумілі звуки.

Проте бували моменти, коли Джонатан говорив ясно та зрозуміло. Тоді здавалося, що промінь світла пронизував темряву його розуму. Але найчастіше Доріс було дуже важко викладати Джонатанові.

Одного разу вчителька зателефонувала батькам хлопчика й запросила їх прийти до неї.

– Джонатан має ходити в школу для розумово відсталих дітей, – сказала вона. – Це неправильно, що він навчається в одному класі з молодшими за нього на три роки дітьми, у яких немає труднощів у навчанні.

Мама Джонатана тихо заплакала. А батько неголосно заперечив:

– Пані Мюллер! Тут поруч немає такої школи. У Джонатана буде шок, якщо йому доведеться перемінити звичне оточення. Я знаю, що йому дуже подобається в цій школі.

Після того як батьки пішли, Доріс ще довго сиділа й дивилася у вікно на свіжий сніг. Їй здавалося, що холод снігу поступово проникає в її серце. З одного боку, вона співчувала родині Ферстер. Джонатан – їхня єдина дитина, до того ж він невиліковно хворий. Але, з другого боку, неприпустимо, щоб він залишався в цьому класі. У неї ще чотирнадцять учнів, яким вона має викладати, і яких Джонатан своєю поведінкою постійно відволікає від занять. Крім того, він усе одно ніколи не навчиться читати й писати. Чому ж вона має мучитися з ним і витрачати на нього свій час?

Учителька Доріс сиділа й міркувала над ситуацією, що склалася. Раптово її охопило почуття провини: «О Господи! Я сиджу тут і скаржуся, у той час як мої проблеми незрівнянні з проблемами цієї нещасної родини. Будь ласка, допоможи мені, дай мені більше терпіння з Джонатаном». Із цього дня Доріс намагалася не звертати уваги на те, що Джонатан заважав на уроці.

Одного разу Джонатан встав і, кульгаючи, підійшов до столу вчительки.

– Я люблю вас, пані Мюллер! – сказав він голосно.

Діти почали голосно сміятися, а Доріс почервоніла.

– От як, - промовила вона, - це дуже цікаво, Ну а тепер, Джонатане, іди сідай на своє місце.

Настала весна. Діти в класі обговорювали свято Великодня, що наближалось. Доріс розповіла їм історію про воскресіння Ісуса Христа. Після уроку вона дала кожній дитині по великому пластмасовому яйцю й сказала:

– Я хочу, щоб ви взяли це яйце додому та поклали туди що-небудь, що означало б нове життя. Ви зрозуміли мене?

– Звичайно, пані Мюллер! – закричали всі, крім Джонатана.

Він уважно слухав, пильно дивлячись на вчительку. Навіть не галасував, як завжди. Чи зрозумів Джонатан, що розповідала вчителька про смерть і воскресіння Ісуса Христа? Чи зрозумів він завдання? Може, краще зателефонувати його батькам і пояснити їм?

Коли Доріс прийшла зі школи додому, то побачила, що стік у її кухні забитий. Вона подзвонила домо­власнику й цілу годині чекала, поки він прийшов і відремонтував. Потім вона ходила в крамницю, куховарила, прасувала й готувалася до конт­рольної роботи. Так вийшло, що вона зовсім забула зателефонувати батькам Джонатана.

Наступного дня всі п’ятнадцять учнів забігли до класу й наповнили принесеними яйцями кошик, котрий Доріс поставила на столі. Однак вона попередила, що відкривати яйця буде тільки наприкінці уроку.

У першому яйці була квітка.

– Ця квітка дійсно є символом нового життя, – сказала Доріс.

– Коли перші зелені паростки пробиваються назовні, ми знаємо, що настає весна.

Одна маленька дівчинка,що сиділа за першою партою, замахала рукою:

– Це моє яйце, пані Мюллер, це моє!

У другому яйці був пластмасовий метелик. Він виглядав зовсім як справжній. Доріс підняла яйце вгору і показала класові:

– Ми усі знаємо, що з гусені виходить прекрасний метелик. Так, він є символом нового життя.

Маленька Юдіт гордо усміхнулася.

– Це моє яйце, пані Мюллер, - сказала вона.

У наступному яйці Доріс знайшла камінь, покритий мохом. Вона пояснила класові, що мох теж є символом нового життя. Віллі,що сидів за останньою партою, підняв руку:

– Це мій тато допоміг мені знайти його.

Доріс відкрила ще одне яйце. Воно було підозріло легким. «Це, звичайно ж, яйце Джонатана. Як шкода, що я забула подзвонити його батькам!» - подумала вона. Доріс не хотіла бентежити Джонатана, тому просто відклала яйце убік. Не кажучи ні слова, вона взяла наступне.

Несподівано Джонатан підняв руку:

– Пані Мюллер, хіба ви не хочете поговорити про моє яйце?

Доріс навіть розгубилася:

– Джонатане! Але ж воно порожнє!

– Так, бо могила Ісуса теж була порожньою!

На якийсь час у класі запала тиша, ніхто не промовив ані слова. Нарешті Доріс запитала:

– Джонатане, а ти знаєш, чому вона була порожньою?

– Так! – відповів Джонатан. – Ісуса вбили й поклали в гріб. Але згодом Отець воскресив Його.

Пролунав дзвінок на перерву. Усі діти радісно вибігли на вулицю. А вчителька сиділа в класі зі сльозами на очах. Лід, що був у її серці, почав танути. Ця дитина з розумовими вадами зрозуміла істину про воскресіння глибше, ніж усі інші діти.

Три місяці по тому Джонатан помер. Люди, що прийшли на похорон, із подивом дивилися на труну: на ній лежали п’ятнадцять порожніх яєчних шкаралупок.

 Іда КЕМПЕЛЬ, Німеччина 

Вгору