12.03.2018

п’ять хвилин...

п’ять хвилин...

Я зосереджено працював за ком­п’ютером. В цей час моя маленька донечка підкралася до столу і швиденько схопила пачку фотографій, які я необачно залишив в зоні її досяжності. Це були знімки нашої старшої дочки з подружкою, надіслані мамою подружки, тож зробити ще одні такі було б майже неможливо.

З огляду на вік Діни (їй було два з половиною роки), «подивитися» фотографії означало також скласти їх навпіл, розфарбувати чи порвати. Уявивши неминуче, я піддався страху і рвучко встав із-за столу, щоб врятувати фото від допитливої дитини. Діна враз зметикувала, що я хочу їй перешкодити, тому мерщій побігла до іншої кімнати. Коли я наздогнав її, дочка зрозуміла, що попалася і що я протистою її намірам. Вона наполовину втиснулася в стіну і виглядала так, ніби справді вірила, що одна тільки її воля утримає мене від застосування сили, аби відібрати фотографії. Як не дивно, але її завзята рішучість мене раптом зупинила. За крок до дитини мене прошибла думка: що ж я роблю? Але я просто хочу забрати у неї ці фотографії і повернутися до роботи! Бо у мене нема часу на розмови!

І тут я зустрівся з нею поглядом. У мені щось перевернулося, я ніби вперше побачив її очі. Вони палали вогнем впертого протистояння і красою дитячої безпосередності. І я здався. Здався не перед її волею, але перед волею самого Життя, яке в той момент було таким живим у ній! Мої м’язи розслабилися, розум на мить відступився, натомість серце розкрилося, і просте рішення ніжно влетіло в мою свідомість – як пушинка, принесена вітерцем: «Хочеш подивитися картинки з татом?»

Діна повільно кивнула. Було видно, як напруга покидала її тільце, і вона охоче простягла мені пачку фотографій. Я опустився на коліна і почав переглядати разом з нею фото, а вона стояла біля мене і весь час запитувала: «Що це?» І так разів 50, і я 50 разів відповідав їй. У якийсь момент я відчув м’яке волоссячко моєї улюбленої доньки на своєму плечі. Тієї ж миті я гостро усвідомив, що зараз я чув би її плач, якби мені не було даровано таку просту й досконалу муд­рість... Через п’ять хвилин я знову сидів за столом і працював.

П’ять хвилин... П’ять хвилин, підпорядковані любові, запобігли бозна-скільком страхам і хтозна-якій великій втраті довіри. Ці п’ять хвилин принес­ли мені на цілий день мир у душу і теп­лоту в серце...

Батько Діни

Вгору