02.11.2012

ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ НАРОДИТИСЯ У СІМ’Ї ВІРУЮЧИХ

Ростислав Білосевич, м.Тернопіль

Польща, СРСР, незалежна Укра­їна– держави, що змінювали одна одну в селі на Тернопільщині, де в 1938 році я з’явився на світ. Батько й мама були віруючими людьми, тому нас, дітей, змалечку привчали шанувати Бога, відвідувати церковні зібрання і читати Біблію. Але складалося так, що віру, яку мав з дитинства, багато років доводилось приховувати, адже комуністичний режим переслідував християн. Особливо прискіпувались до молодих. А я після закінчення школи вступив до технікуму, потім – до Львівського державного університету імені Івана Франка. Будучи успішним студентом, весь час боявся бути відрахованим з вузу через свої переконання. Мені ж дуже хотілося вчитися. Тому завжди остерігався, щоб хтось з адміністрації, бува, не дізнався, що я відві­дую церковні служіння. За це могли виключити. Сам був свідком таких фактів. Щоб не потрапляти в поле зору сексотів, таємних інформаторів КДБ, приходив на зібрання пізніше за всіх і першим його покидав. З цієї ж причини не заводив друзів серед віруючих. Був таким собі таємним учнем Христа, жив подвійними стандартами.

Усі ті роки пріоритетом для мене була наука. Працював інженером, закінчив аспірантуру, успішно захистив дисертацію, отримав ступінь кандидата технічних наук, а згодом – звання доцента. Написав біля п’ятдесяти наукових праць та у співавторстві із колегами – підручник з теоретичної механіки. Тридцять три роки викладав в університеті «Львівська політехніка». Хоча я ніколи не відмовлявся від свого Творця, намагався жити згідно з християнськими принципами, але, фактично, віруючим був лише формально, бо живого контакту з Богом не мав. Можливо, саме так, у круговерті приземлених клопотів (сім’я, наукова кар’єра, громадська робота), без Ісуса в серці і минуло б моє життя. Якби одного разу не почув Божий заклик…

Січень 1983 року. В останню земну путь проводжали мого батька, Михайла Білосевича, диякона Львівської євангельської церкви. Якраз там, біля татової труни, я вперше почув Божий голос. Служитель, пам’ятаю, сказав: «Наш брат, що упокоївся, проповідував Слово Боже. Він був, наче той факел, який горів і освітлював темряву, поширюючи навколо себе світло небесної істини. Сьогодні цей світильник погас. Звертаюся до вас, сини (нас у тата було четверо синів та дочка), що зараз стоїте тут: хто з вас візьме з батькових рук естафету проповідування? Бог запалить у вашому серці Свій вогонь і ви понесете Благу Звістку в ті місця, куди направить Господь». У ту мить моє серце затремтіло і в ньому прозвучав голос Небесного Отця: «Ти продовжиш цей марафон. Дотепер Я оберігав тебе і допомагав зайняти в суспільстві гідне становище. Далі ти понесеш факел Христової правди всюди, куди Я пошлю тебе». Божа присутність заполонила мене. Через сльози нічого не бачив. Каявся у гріхах, в малодушності, у тому, що впродовж років не вистачало сміливості привселюдно свідчити про свою віру. Тоді ж, на похоронному служінні, Бог дав мені благодать визнати Ісуса Христа своїм особистим Спасителем.

З того пам’ятного дня моє життя докорінно змінилося. Незважаючи на те, що при владі і далі були комуністи, я вже не боявся називати себе християнином. Почав читати Біблію і ретельно її досліджувати, а також свідкувати іншим про Бога. Щовечора проводив домашнє служіння, до якого заохочував своїх донечок-школярок. І невдовзі через святе водне хрещення вступив з Господом у завіт. Увірували в Ісуса та охрестилися мої діти. Згодом прийшла до Господа і моя дружина.

Духовне життя було насиченим. Служив Господу усім, чим міг. Часто доводилось долати й труднощі. Одразу після покаяння отримав від старших братів відповідальне доручення – перекласти українською мовою з російської сорок найпоширеніших церковних гімнів, адже через політику тотальної русифікації рідне слово в церквах звучало вкрай рідко. Важливою віхою став також євангелізаційний крусейд Біллі Грема 1992 року. Під час його триденної місії в Москві я був одним із старших духовних наставників і організував поїздку в російську столицю 85-ти хористів з євангельських церков Львова. Своїм співом разом з левитами з інших євангельських церков колишнього Союзу вони супроводжували служіння всесвітньовідомого проповідника, яке проходило на Олімпійському стадіоні. Запам’яталися і масштабні зібрання під гаслом «Віра. Надія. Любов» на велотреку у Львові, де проповідував доктор богослов’я Віктор Гамм. Як віце-президент організаційного комітету, з Божою допомогою я влаштував виступ цього благовісника перед студентами та викладачами у Львівському державному університеті. Проголошення Божого Слова перед представниками наукових кіл на той час було значним досягненням, оскільки інтелігенція все ще залишалася під впливом комуністичної ідеології. Признаюсь, тоді довелось долати шалений опір з боку керівництва вишу. Але в такій роботі, що забезпечувала поширення Євангелія, я вбачав своє покликання. Збувалося пророче слово, проголошене мені на одному з церковних зібрань: «Ти пі­деш до всіх, куди тільки пошлю Я тебе, і скажеш усе, що тобі накажу. Не лякайся перед ними, бо Я буду з тобою, щоб тебе рятувати».

У 1995 році мене було призначено президентом новоствореного Львівського загону місії «Гедеони» (міжнародна міжконфесійна благочинна християнська організація). Головне завдання місії – видавництво і розповсюдження Нового Заповіту в навчальних закладах, медичних установах, військових частинах, відділеннях міліції, місцях позбавлення волі та готелях. Лише за перші два роки ми подарували 375.223 примірники Нового Заповіту. Божим Словом було охоплено 96 із 102-ох наявних у місті середніх шкіл, 23 коледжі із 30-ти та 5 із 8-ми університетів. Згодом в усіх навчальних закладах Львова та області учням і вчителям, студентам і викладачам були вручені гедеонівські Євангелія. Бог використовував мене як науковця, доцента університету, щоб в установах, де шанобливо ставляться до освічених людей, відкривалися двері для проповіді Євангелія.

Та подекуди навіть цей вагомий аргумент не спрацьовував з першого разу. Добре пам’ятаю останню твердиню спротиву Божому Слову. До адміністрації однієї зі шкіл мої колеги зверталися шість разів, але так і не отримали згоди на зустріч з учнями. Директор був категорично проти. Коли ми заходили в його кабінет, він моментально спалахував гнівом і навіть не хотів подати руки. Не допомагали ні переконливі аргументи, ні проникливі прохання. Але ми не відступали. Протягом місяця брали піст і стояли в молитві за те, щоб мати можливість безперешкодно роздати Євангелія дітям і педагогам цієї школи. І ми таки діждалися дня, коли нам дозволили прийти. Вчителі і учні зустрічали нас радісно і гамірно. Всі хотіли отримати в дарунок Новий Заповіт. Ми відвідали кожний клас і скрізь розповіли про Ісуса і Його вчення. Це принесло несподіваний, але такий бажаний результат. Досі непохитний директор запросив мене до себе і, потискуючи руку, промовив: «Ви перемогли!» – «Та ні. Це переміг Ісус!» Так за сьомим разом був подоланий ще один «єрихон» на шляху Благої Звістки.

 

Схожа ситуація була і в медичному університеті. На спеціальному засіданні ректорату мені довелось витримати справжній бій, в результаті якого ми таки отримали офіційний дозвіл на проведення там просвітницької роботи. Впродовж років викладачі і студенти цього закладу зустрічали нас уже як добрих знайомих. Окрім одного професора, який заявляв, що ніколи не пустить нас у свою аудиторію. Але Господь усе влаштовує...

Одного разу, коли я з друзями вкотре чекав зустрічі з норовистим викладачем, до нас приєдналася монахиня, яка в цьому вузі завідувала кабінетом біоетики. Як з’ясувалося, вона прийшла поздоровити професора з ювілейною датою. Щоб не витрачати час даремно, жінка запропонувала нам для привітання іменинника розучити зі студентами «Многая літа». Це було дуже доречно: у мене з’явилася можливість нагадати молоді про швидкоплинність людського життя і відповідальність за нього перед Богом та благословити кожного примірником Нового Заповіту. І саме тоді, коли була вручена остання книжка, нарешті прийшов викладач. Сестра-монахиня щиро його привітала, а дружній хор грянув здравицю. Ювіляр помітно розчулився. Я ж, скориставшись зручним моментом, подарував йому Євангеліє від місії «Гедеони», яку він так довго відмовлявся визнавати.

Моя активна християнська позиція не залишилася поза увагою ректорату університету, де я працював. Одразу після досягнення пенсійного віку (рівно в 60 років) мене «попросили» на заслужений відпочинок, хоча я вважався одним із ведучих лекторів. Тоді був дещо розгублений, не розумів, чому Господь допустив, щоб я залишився без роботи. Але, як з’ясувалося, це був Божий план. У цьому ж 1998 році на гедеонівській конференції СНД у Санкт-Петербурзі мене призначили відповідальним за роботу Асоціації в Україні. Ця посада вимагала максимум самовіддачі. Багато часу забирали поїздки, бував у всіх обласних центрах України, в Криму. Доводилось налагоджувати роботу з розповсюдження Божого Слова, долати міжконфесійні бар’єри, об’єднувати гедеонів з різних євангельських деномінацій, закликаючи братів до єднання та любові заради успіху благовістя.

За роки служіння в «Гедеонах» не раз отримував подяки від керівництва Асоціації. Та найбільшою нагородою слугують все ж таки живі свідчення людей, які завдяки нашій натхненній праці почули звістку про спасіння, прочитали Євангеліє, повірили і прийняли Господа у своє серце. Такими розпові­дями Бог нас час від часу підбадьорює. Як це було у Львівській церкві під час підготовки новонавернених до водного хрещення. У руках однієї з кандидаток я побачив маленьку білу книжечку – особливе видання Нового Заповіту, що розповсюджується гедеонами серед медиків. Жінка розказала, що з цього Євангелія почався її шлях до Бога. А дісталося воно їй від дочки, що кілька років тому закінчила медичний університет. Я пригадав, що ми справді роздавали студентам примірники Нового Заповіту в білих палітурках. Я ще й жартував, що вони пасуватимуть до їхніх білих халатів. Спитав про дочку. «Завдяки гедеонам вона також увірувала в Божого Сина, – з теплотою в голосі промовила жінка. – А ваш дарунок – маленьке біле Євангеліє – постійно носить в кишені свого робочого халата». Після по­дібних зізнань немов виростають крила – з’являється сила для подальших благих справ.

Адже найголовніше для людини – догоджати Господу. Цьому навчила мене ще мама. Добре пам’ятаю слова, якими вона проводжала мене в доросле життя: «Дивися, синку, якщо наука відведе тебе від Бога, то краще б ти залишався в селі – конюхом, трактористом, ким завгодно, але з Богом». Сьогодні, оглядаючись в минуле, бачу, що Господь влаштував усе якнайкраще. Він допоміг мені досягнути певних успіхів у науці та суспільстві і стати Його знаряддям для сіяння Слова істини. Радію, що всі мої рідні – віруючі, служать Богу. Допоки я живу і Господь дає мені сили, хочу залишатись слухняним та вірним Йому, досягати істинного благочестя, високої моральності, глибокої святості і нелицемірної любові.

Вгору