04.03.2013

МАЮ ЩАСТЯ СЛУЖИТИ ГОСПОДУ

МАЮ ЩАСТЯ СЛУЖИТИ ГОСПОДУ

Впевнений, що саме в дитинстві закладаються основи дорослого життя. Принаймні, саме так сталося в мене. Народився в 1955 році на Тернопільщині в сім’ї колгоспників середнього достатку. В школі забіякою чи неформальним лідером не був, учився охоче, навчання закінчив на відмінно. Дві найважливіші риси характеру, що визначили моє майбуття, сформувалися під впливом батьків. Від мами успадкував любов до людей, доброту і терплячість. Це дуже згодилось, коли після закінчення медичного інституту працював педіатром. Дільниця нараховувала одинадцять сіл, більшість віддалених. А дітей – понад тисячу, багато немовлят. Вдень і вночі ходив за викликами до своїх маленьких пацієнтів. Пішки бездоріжжям, незважаючи на сльоту чи мороз, йшов рятувати тих, хто занедужав. Та допомогти не завжди вдавалось: ліків обмаль, стаціонар далеко, глухомань і біднота. Дитяча смертність на той час була високою.

На відміну від неньки, тато мав складний характер. Був дуже вимогливий, часто сварив нас. Матуся від нього натерпілася. Тому я ріс з палким бажанням полегшити її життя та з твердим виваженим рішенням, що в моїй майбутній сім’ї ніколи не буде ні образ, ні психологічного тиску. Тож негативний приклад батьківської поведінки отримав протилежну дію. Та завдячуючи батькові, я змалку привик до праці. Він не міг терпіти, коли хтось з домочадців був не зайнятий роботою. А в селі її вистачає з ранку до вечора. Так і набув доброї звички постійно трудитися, що завжди допомагає мені.

З тих пір, як одружився, а це сталось ще в студентські роки, найважливішою для мене стала сім’я. Все, що в житті робив, робив заради своїх рідних. Аби матеріально їх забезпечити, освоїв техніку зубного протезування золотом. Працював, звісно, підпільно, ночами. Ризикував, бо дуже хотів, щоб близькі й дорогі мені люди жили в достатку. Та ніяк не міг реалізувати найважливішу для нас потребу. Хоч всяко старався і заробляв великі гроші, але спромогтися на власну квартиру не міг. На той час їх просто ніхто не продавав і не купував. Помешканнями громадян забезпечувала держава, згідно черги. Та в Тернополі, де ми жили з дружиною і маленьким сином, дочекатися такого щастя було практично неможливо.

В пошуках житла ми подалися на Кавказ. Облаштувались в Гаграх, де прожили сім років. Там у нас народилась донечка. Я багато працював, мав впливових друзів. Здавалося, все йде до того, що ось-ось матимемо свій дах над головою. Та так і не склалося… В 1990 році моя мудра дружина наполягла і ми повернулися в рідне місто. Вбачаю в тому Боже скерування, адже Абхазія, яку ми так вчасно покинули, незабаром стала ареною кровопролитної війни з Грузією.

А в Тернополі для нас обставини складалися сприятливо. Хоч Бога на той час ми ще не знали, та тепер усвідомлюю, що Він і тоді дбав про нас. Особливо в ті скрутні для всіх українців роки. Якось так влаштувалося, що з Москви приїхали друзі і допомогли мені розпочати власну справу. Підприємницька діяльність видалась успішною, і за два роки в самісінькому центрі міста я збудував дім. То була велика довгоочікувана радість: здійснилася моя мрія. Нарешті я почувався задоволеним, справжнім чоловіком, що забезпечив своїх рідних житлом. Та й бізнес набирав обертів. Від торгівлі меблями я перейшов до більш цікавого і творчого заняття: заснував виробництво полегшених внутрішніх дверей. Переймати досвід їздив у Німеччину, Голландію. В кращі роки на фабриці працювало до 120 чоловік.

Мені здається, що в серці кожної людини тліє Божий вогник, який освітлює дорогу до спасіння. І як би благополучно не складалось життя, все ж таки він трохи припікає, змушуючи шукати істину, сенс існування, задумуватися про свій початок і кінець. А я ще й по натурі допитливий, читав багато художньої, пізнавальної літератури, намагався зрозуміти закони буття. Тому, коли в 1995 році на міському стадіоні проходив розрекламований «Фестиваль Ісуса Христа», ми з дружиною були серед глядачів. Євангелізаційний рух на той час в Україні ще тільки починався і я був трохи шокований дійством, що там відбувалось. Але разом з тим, безкомпромісна жива проповідь американця Девіда Хасавея сподобалась. Він звертався, наче саме до мене, і говорив, що Бог любить мене і що мені потрібно покаятись. Я зацікавився. Навіть євангельську церкву шукав, але тоді не знайшов…
А через два роки по тому з нашою десятирічною донечкою трапилось нещастя. Безглузде, нічим не виправдане, і від того було, здається, ще болючіше. Дитиною вона мала звичку накручувати на пальчик все, що під руку потрапляло, – поділ платтячка, край скатертини, таке інше. Того разу Ілонка закрутила свій мізинчик у светрику хлопчика, з яким разом грались у дворі. А той почав вертітися. Дочка не спам’яталася, як її пальчик повис на шкірочці. Це була серйозна травма для дитини і лікарі все робили, щоб якось зарадити цьому лиху. Та, попри всі наші зусилля, зберегти ручку цілою не вдалося. Це дуже засмучувало. Щоб відволікти нас від невеселих роздумів, подруга дружини запросила на служіння до своєї церкви. «Послухаєте Слово Боже, за вас помоляться і вам стане легше», – щиро кликала жінка. І ми пішли.
Стали в останньому ряду. В залі багато людей, всі співають, славлять Бога. Для нас все незвично і не зовсім зрозуміло. А коли після проповіді пастор запропонував тим, хто хоче покаятись, вийти вперед, я не одразу сприйняв, що цей заклик стосується й мене. Та не встиг остаточно визначитись, як Віра зненацька, ніби її хтось підштовхував, рішуче пішла до сцени. Я – за нею.
Отак з того дня ось уже шістнадцять років я в церкві. Пустив коріння. Безмежно вдячний Богу, що Він мене покликав, веде дорогою істини і життя, невідступно тримає за руку і, коли важко, не дає впасти. Маючи особисті стосунки з Господом, розумію, що знайшов найбільшу цінність, яку тільки міг знайти. Всією міццю полюбив Творця неба і землі. Абсолютний пріоритет у моєму житті – Ісус Христос, Він – на першому місці. Йому присвятив своє життя. Мене іноді запитують, що змінилось з тих пір, як я прийшов до Господа. Закидають, що я й невіруючим не пив, не курив, не блудив, був забезпеченим і мав щасливу сім`ю. Це правда. Але раніше я ніколи нічого не робив для Бога. Він не був моїм Батьком. А тепер я Його син, в усьому Йому довіряю і готовий заради Нього й гори перевернути.
Саме такі переконання рухали мною, коли у 2006 році я взявся за спорудження торгового центру. Упевнений, що це був поклик від Бога, адже до того часу будівництвом ніколи не займався, ця справа мені взагалі була незнайома. У цій сфері діяльності не те що досвіду, не мав навіть елементарних знань. Та беручкий до цікавої роботи, я поринув у нове для себе заняття, як кажуть, з головою. Запланував звести на території міського ринку чотириповерхову споруду. Вже почав виготовляти документи. Аж тут у пастора виникла думка розташувати у цій будівлі ще й офісні приміщення та актові зали для нашої церкви. Таку несподівану пропозицію я підтримав не одразу. Було чимало тривалих дискусій, молитов і роздумів. Врешті я й сам загорівся цією ідеєю. Вніс зміни у проектну документацію, отримав необхідні погодження і робота закипіла. Звісно, було чимало труднощів, але з Божою допомогою наші плани реалізувалися у гарній споруді. На Різдво віруючі нашої церкви відправили там перше святкове богослужіння. Сталося так, як хотів Господь, який і побудив мене до цієї благої справи.
У 2009 році Господь покликав мою дружину до Себе, якраз у її п’ятдесят перший день народження. Все сталося несподівано, раптово. Віра ніколи не хворіла, завжди була життєрадісною і красивою жінкою. Для мене це було ударом. Разом ми прожили тридцять років…
Та життя триває. Поступово оправився від трагедії. Бог дав мені другу дружину, яка полюбила мене, а я її. Вікторія – ревна християнка, щиро любить Ісуса Христа. Недавно Небесний Отець благословив нас синочком. Так що тепер у нас всіх разом п’ятеро дітей і двоє внуків. Ми – багатодітна дружна християнська родина, що в радості і в любові живе для Господа. Маємо плани на майбутнє, бо ще так багато хочеться зробити для Ісуса!
Я Божий слуга. Служити людям – це для мене, як дихати. Чи нести Благу Звістку, чи проповідувати за кафедрою, чи піклуватись за тих знедолених, що коротаюсь життя в тюрмі, чи дати прочанам притулок в своєму домі, чи будувати приміщення для церкви – все мені за щастя. Господь відкрив для мене Свою любов, і я волію вилити її якомога більше на всіх, заради кого Він помер.

Володимир ШИГІНСЬКИЙ, м.Тернопіль

Вгору