03.06.2013

НЕ СИЛОЮ, НЕ МІЦЦЮ, А ТІЛЬКИ БОЖИМ ДУХОМ

 НЕ СИЛОЮ, НЕ МІЦЦЮ, А ТІЛЬКИ БОЖИМ ДУХОМ

Про Івана Дідорака, жителя мальовничого села Кулішівка, що на Сокирянщині, дізнався від знайомої. Вона розказувала про цього мужнього чоловіка неймовірні речі: він постійно зайнятий, заснував мало не online-церкву, а через численних відвідувачів двері в його дім не зачиняються. Почуте зацікавило мене і викликало щире захоплення, адже Іван вже багато років не стає на ноги, через важку хворобу він прикутий до ліжка.
А вже за кілька днів, слухаючи спогади та роздуми такої неординарної людини, дивився на нього і час від часу ловив себе на думці, що сприймаю свого співрозмовника як звичайного здорового чоловіка. Його відкритий погляд, усміхнені очі, енергійна жестикуляція, надзвичайно позитивний душевний стан надихнуть будь-кого. Мені, сторонньому, життя Івана Івановича здавалось таким плідним і повноцінним. Бачив перед собою живе підтвердження Божої істини про те, що людина міцна не силою чи зброєю, а Божим Духом. Можна все мати, всім володіти, але нидіти від безділля. А можна, як Іван, жити справжнім життям і бути великим благословенням для людей. За той короткий час, що провів, спілкуючись з ним, двері в його хату дійсно не зачинялись. Один прийшов за розрадою, підбадьоренням, молитвою, у когось була інша невідкладна справа, а хтось просто забіг на хвилинку– привітатись. Чудеса!

ВИРОК

Народився Іван Іванович Дідорак 1959 року. Зростав здоровим хлопчаком: ганяв на велосипеді, лазив із дітворою по деревах, любив рухливі ігри. Та десь у десятирічному віці його почали боліти ноги, чим далі, то сильніше. Діагноз прозвучав як вирок: вроджена невиліковна хвороба, міопатія, яка призводить до повної атрофії м’язів. Тому хлопець, маючи здібності до навчання, школу закінчив абияк. Взнаки далися постійні болі та втрачений на лікування час. Про вищу освіту годі було й мріяти, бо хвороба прогресувала. Офіційна медицина нічого вдіяти не могла. Тож вдалися до народної. Сеанси масажу, ванни з лікувальних трав’яних настоїв та інші процедури, рекомендовані сільською знахаркою, на якийсь час принесли полегшення. Іван почав жити «повноцінним» життям – бувати у веселих компаніях, курити, випивати. Бігати не бігав, але ходив упевнено. Кожного вечора відвідував сільський клуб, любив грати в більярд, карти, інші азартні ігри.

«ХОЧУ КУПИТИ БІБЛІЮ»

Та разом із захопленням пустими розвагами в Івановій душі зростало прагнення пізнати Бога. А почалося все з любові до книжок. Одного дня він з друзями, звично «відпочиваючи», пив пиво біля магазину. До них приєднався ще один товариш, який щойно повернувся зі служби в Афганістані. Знаючи, що Іван полюбляє читати, похвалився: «Дивись, що я привіз»,– показує Біблію, яка на той час була в дефіциті. «Дай почитати»,– попросив Дідорак. «Не дам, поки сам не прочитаю». Відтоді бажання мати цю таємничу книгу не покидало молодого чоловіка, аж поки він не добився свого.

Щосуботи в Кулішівку приїжджали євангелісти, проповідували у сільському клубі. Іван почав відвідувати служіння, йому там подобалось. Давні приятелі завжди кликали: ідемо, мовляв, краще в більярд пограємо. А він їм: «Ні, я піду послухаю, а ви ідіть, куди вам треба». Тут же, на зібранні, можна було й купити Біблію, але на той час вона чимало коштувала. Загорівшись ідеєю придбати омріяну книгу, Іван трохи грошей наскладав, частину позичив. Друзі дорікали: «Що ж ти робиш? На що гроші тратиш? Та за цю суму можна взяти не одну пляшку самогонки». «Я хочу купити Біблію»,– стояв на своєму. І купив, і поклав у кишеню.

Але насолодитися задоволенням від покупки заважали товариші, які раз по раз заходили до залу і нагадували, що ось-ось прибуде кур’єр з горілкою, на яку вони напередодні скинулися. Івану незручно було встати просто посеред Богослужіння і піти, бо на декількох попередніх таких зібраннях він брав активну участь і виконував всі завдання, відповідаючи на запитання з біблійної тематики. Тому віруючі звертали на нього особливу увагу і навіть знали його ім’я. Але коли в черговий раз забіг приятель і пригрозив «пішли, бо вип’ють без тебе», Іван здався.

Розмістилися на майданчику біля клубу. Лише налили, а тут ідуть дві жінки, що приїхали разом із проповідниками, і бачать, що Іван якраз чарку до рота підносить. Вони аж зупинилися, стали і дивляться йому прямо у вічі. Рука з чаркою чогось затрусилася, а до очей підступили сльози. Випив таки. Відійшов подальше і гірко заплакав, сам не розуміючи чому. В голові роїлося безліч думок. Потім повернувся до компанії, випив ще зо триста грам горілки і, не п’яніючи, пішов до клубу. Там грали в більярд, але Іван раптом втратив будь-яке бажання грати, хоч раніше дуже любив ганяти кулі. Тільки 15 років потому, в момент примирення з Богом через покаяння, Іван зрозумів, Хто дивився на нього очима тих жінок. То Господь його приводив до тями. Бо не може бути в кишені Біблія, а в руці – чарка. З тих пір чоловік почав регулярно читати Святе Писання. Сприймав його як історичну книгу і дуже любив розказувати біблійні історії в застільних компаніях. В Божому Слові він вичитав молитву «Отче Наш» і щовечора перед сном повторював її.

Пригадує Іван ще одну пам’ятну зустріч з Богом. На той час він уже відчував значне погіршення здоров’я, ходити міг лише по хаті. Якось вечором він вийшов на ґанок – перекурити. І раптом з ним почало відбуватися щось надзвичайне. Ніби якась невидима сила огорнула його і наповнила серце милістю та любов’ю. Такого блаженного відчуття він ще ніколи не переживав. Сльози мимоволі лилися з очей. В голові пульсувала думка: щось у його житті не так. В ту мить він відчув відразу і до цигарок, і до свого легковажного життя.

ОСТАННІЙ КРОК ДО БОГА

Час ішов. Читання Біблії давало свої плоди. Деякі істини почали відкриватися для розуміння. З’явилася надія. А спілкування з віруючими людьми, знайомство з християнською літературою привели до виваженого рішення примиритися з Господом.

Зробити останній крок до Бога допоміг Іванові племінник Михайло, який взяв з дядька слово, що той покається одразу ж після нього. Того ж таки вечора хлопець повернувся з Богослужіння переповнений радістю. Він присвятив своє життя Ісусу Христу. Отож Іванові необхідно було чимскоріш виконувати й свою обіцянку. Він покликав до себе людей з церкви і каже їм: «Брати, я хочу покаятись!» Як тільки це промовив, язик у нього ніби задерев’янів, навіть забув молитву, яку вивчив спеціально для цього моменту. Лише тоді, коли присутні почали молитись, спазм відпустив, приємним теплом огорнуло поясницю, а ноги, яких він давно уже не відчував, стали гарячими.

Одразу після покаяння чоловікові стало легше і він зміг поїхати у Рівне, де служив пастор, що дуже потужно молився за зцілення. Там творилося багато чудес – інваліди ставали на ноги, важкохворі одужували. В серці Івана також жевріла віра в те, що він буде ходити. Коли ж за нього молились, то сказали, що жало витягнене, але рана залишилась. Так відбувається через те, що він довго противився Богу: Біблію читав уже п’ятнадцять років, але покаятись не хотів, бо вважав, що він і так хороша людина, не грішить так багато, як деякі його знайомі.

НЕ ЗДАВАТИСЯ!

З тих пір промайнуло 13 років. Тринадцять років, як Іван Дідорак в усьому довіряє Богу. Мешкає він разом із матір’ю, яка про нього піклується. Вона для сина надійна опора і підтримка. Незважаючи на похилий вік (Ганна Петрівна скоро відсвяткує 80-літній ювілей), вона встигає і на городі поратись, і в хаті господарювати, і Богові шану віддавати.

Хоч усі ці роки Іван прикутий до ліжка, надії на зцілення не втрачає. Тим більш, що не так давно Господь в черговий раз продемонстрував до нього прихильність. Цукровий діабет, від якого уже стали чорними і почали гнити пальці на ногах, відступив. Це відбулося надзвичайно просто. Якось, дивлячись на свої спотворені хворобою ноги, чоловік промовив: «Боже, якщо я для Тебе щось вартий, то оздоров мої ноги!» А через два тижні раптом звернув увагу, що шкіра на ногах біла, чиста і гладенька. Про цей Божий зцілюючий дотик Іван тепер з великим натхненням усім розповідає, адже пережитий досвід укріплює його віру: прийде той день, коли він знову стане на ноги.

Але й тепер Іван живе повноцінним життям і основне у ньому – служіння Богу. Чоловік не опускає рук, не розчаровуються та ще й підбадьорює здорових. Має багато друзів. Щоденно разом із двома десятками інших людей, які через фізичні вади не можуть ходити до церкви, він молиться по телефону. Кожного дня ці мужні християни присвячують годину молитві за нужди всіх, хто цього потребує. А телефонують звідусіль, навіть з Америки, і просять поклопотати за них перед Богом. І є багато свідчень дієвості цих молитов – ті, хто потребував допомоги, отримують відповіді з небес.

Певен, що приклад героя цієї розповіді послужить всім на добро, адже він спонукає ніколи не здаватися, завжди вірити Богу, ні за яких обставин не сумніватися в Його Слові. Це історія відважної людини, яка, можливо, допоможе комусь подивитись на своє життя по-іншому, переоцінити власні цінності або відкрити для себе щось нове і цікаве. Вона надихає прожити кожен новий день так, щоб не було соромно перед Богом та людьми. Бо допоки настає завтра, ще є шанс…

 Іван ТИЩЕНКО, м.Сокиряни

 

Вгору