02.08.2013

КРАСА НЕБЕС ЗІЙШЛА НА ЗЕМЛЮ


 

В моєму дитинстві ніщо не віщувало біди. Ми з братом росли доглянутими, мама завжди підтримувала, допомагала, приділяла нам увагу. Вона була домогосподаркою. А батько, як і належить чоловікові, працював і забезпечував сім’ю. Мені ж подобалося вчитись, займатись боротьбою, футболом. Та досить швидко зрозумів, що таке буденне, «сіре» життя і навіть захоплення спортом авторитету серед ровесників не додають. В мої шкільні роки було модно мати бунтарську натуру, курити, пити, балуватись наркотиками, нецензурно висловлюватися. На таких хлопців і я дивився шанобливо та з прихованою заздрістю. Також хотів бути «крутим», тому все більше часу проводив у їхній компанії. І якось не зміг відмовитися від у черговий раз запропонованої старшими хлопцями випивки, а потім – і від «травки». Далі – таблетки. Ще трохи часу – і перший укол. У десятому класі я перейшов на важкі наркотики, а на момент закінчення школи був уже в «системі». Мої однокласники вступали до інститутів, а я в цей час лікувався у диспансері від наркотичної залежності. Та тільки вийшов звідти, на другий день знову вколовся. Вже тоді (в 17 років!) був хворий на гепатит С, але продовжував думати, що все контролюю. «Понтів» додавало захоплення репом: носив відповідний одяг, читав речитатив, одну мою пісню навіть записали на професійній студії.

Місяці життя в залежності від смертельної отрути переросли в роки. Давно пройшло те примарне задоволення, яке наркотик дає спочатку. Тепер доза була потрібна, щоб просто хоч якось жити. Змучився фізично і психологічно. Особливо страшно ставало, коли траплявся «передоз». В такі моменти, коли смерть уже стискала серце, я відчайдушно і з надією благав Всевишнього про порятунок. Обіцяв назавжди зав’язати з наркотиками і жити праведним життям. І той знайомий мені з дитинства Бог, до якого щоранку молилась моя набожна бабця, приходив на допомогу. Я очунював, та слова не дотримувався – брався за старе.

Не отямився, навіть одружившись. Очікуючи нашого первістка, дружина і не підозрювала, що в мої двадцять років я вже був таким заядлим наркоманом. Тому за здоров’я майбутньої дочки не хвилювалась. Я ж, знаючи, як пагубно може вплинути на розвиток дитини та отрута, яка була в мені, знову просив Бога. Тепер – щоб маля народилося здоровим. Знову обіцяв, що покінчу з наркотиками. Завдяки Божій милості, наше маленьке чудо з’явилося на світ без жодної вади. Та я не лише не припинив колотись, а вже навіть не зважав на докори сумління, яке нагадувало про невиконану обіцянку.

Життя стрімко руйнувалося – дружина здогадалась про мою залежність, я втратив роботу, почав виносити з дому і продавати цінні речі,з’явилися великі борги. Вже було настільки важко, що від усвідомлення безвиході хотілося просто вити. Якось, перебуваючи в такому жалюгідному стані, я навідався до друга. Зі стурбованого вигляду його матері відразу зрозумів, що з Володею щось трапилось. А побачивши його нажахані очі, бліде, мокре від рясного поту обличчя, і сам злякався. Через силу товариш промовив: «Мало не помер. Якби це сталося зараз, то я потрапив би в пекло». Суть його проникливих слів стривожила мене ще більше, адже за плечима мав п’ятирічний багаж «системи» і смерть часто зазирала мені у вічі. Тож коли Володя запропонував пройти реабілітацію в християнському центрі, я одразу погодився.

Друг раніше вже звертався сюди за допомогою і знав, що тут не лікують медикаментами. Від залежності люди звільняються лише через Божу присутність, покаяння, молитви, читання Слова. Таким нетрадиційним методом оздоровлення я був трохи збентежений. Та попри мої тривоги, все влаштувалось, на диво, добре. Мене прийняли щиро, як дорогоцінного гостя і старого друга. Оточили увагою і піклуванням: проповідували, молились за мене, помастили оливою, я повторив молитву покаяння. Але на другий день я пережив справжнє випробування. Той мій товариш, з яким я приїхав, вирішив покинути місце нашого спасіння і кликав мене з собою. Так спокусливо було: сісти з ним у машину і поїхати в місто, «на волю». Та коли все ж вирішив залишитись, на душі стало так незвично добре, що аж сльози на очах виступили від якогось незрозумілого умиротворіння.

У цьому християнському закладі всі дотримуються розпорядку і дисципліни, з ранку до вечора все розписано по годинах: біблійні заняття, загальна молитва, читання Божого Слова, поклоніння Господу співом псалмів... Час злітає непомітно. Але те, що сталося зі мною невдовзі, буду пам’ятати все життя. Того дня моє серце заполонила якась незвідана доти печаль. Служитель центру сказав, що в такому стані потрібно особливо ревно взивати до Бога. Ми з ним відійшли від будівлі трохи дальше в поле і молились. Перебували в надзвичайній Божій присутності. Аж раптом пролунав голос: «Він нехай іде, а ти залишися тут». Я впав на коліна. Серце краялось від усвідомлення власної гріховності, палкого бажання бути чистим. З усією щирістю і пристрасністю я вперше по-справжньому каявся перед Святим Богом. Враз відчув, що Він поруч, Сам стоїть біля мене. В цю мить краса небес зійшла на землю. Неможливо описати словами, що я тоді пережив. Серце вискакувало з грудей, тіло розпирало, думав, що мене розірве не просто на шматки, а на молекули. Від якогось надзвичайного щастя я плакав і сміявся. Відчував у собі таку могутню силу, що, здавалось, якби взявся за дерево, то витяг би його з коренем.

Вірю, що саме ті Божі відвідини стали переломним моментом мого життя. Господь немов переключив у моїй сутності якийсь тумблер. Я почав по-іншому думати, молитись, сприймати себе і людей, розуміти смисл буття. Повністю і свідомо присвятив себе Всевишньому, тому що в світі не існує нікого прекраснішого і ціннішого. Став слухняним до Божих настанов, підказок, Його вчення і напрямку.
Після курсу реабілітації я закінчив біблійний коледж і вже три роки активно служу молоді міста. Ходимо в інститут, школи і коледжі, спілкуємось з учнями, студентами, працівниками, проводимо там лекції на соціальні, моральні та духовні теми. Вбачаю покликання і сенс свого життя в роботі, яка б навертала моїх ровесників до Бога. Оскільки мені лише двадцять п’ять, то багато з них сприймають мене адекватно, прислухаються, цікавляться. Тож вірю, що посіяне Слово обов’язково проросте і принесе плід. Як це сталося зі мною. Свої почуття від пережитого я висловив у молитві, що вилилась у вірші:
Ти завжди стукав в моє серце,
А я його не відкривав,
Ти промовляв не раз, не два,
А я все вуха затуляв.
Ти простягав Свою правицю,
А я свій погляд відвертав.
Я не хотів нічого чути –
Я не бажав, я відкидав.
І через це стражданнями
Життя своє я наповняв.
Мов корабель отой підбитий,
Від гордості своєї потопав. 

І лиш в безодні зміг збагнути,
 Що я слабкий, що я пропав.
І тут почув я стук знайомий,
І серця двері я відкрив.
І голос став для мене милий,
Бо Ти сказав: «Я все простив!»
Я не забуду ту хвилину,
Коли цю мить я пережив:
Краса небес зійшла на землю,
Коли я милості просив.
Я, мов те дерево засохле,
В присутності Твоїй розцвів. Мене з болота в землю добру,

 Мов садівник, пересадив,
Ти поливав мене любов’ю,
І мої очі Ти відкрив,

 Щоб я побачив сад прекрасний,
Який для мене Ти створив.
Ти підіймав обвисле віття

 Від тягарів минулого життя. Розповідав про те прекрасне,

 Чого іще не бачив я.
Твої слова торкались серця,

 Повіривши, у силі я зміцнів,
І радості закапала сльоза.
Не хочу більше жити навмання,
Немов сліпе нещасне котеня.
Не хочу більше гріх 

 І світ любити,
Без Бога в цьому світі жити,
Не хочу більше споглядати,
Як сохне сад,  Який був створений буяти.

 Не хочу мати я спокою,
Поки не виконаю Божу волю.
І віру свою збережу,
І світові любов Христа явлю!
Хочу випускати полонених дияволом на свободу. Закрита в клітці пташка існує. Вона їсть, п’є, дихає, навіть трішки співає. Але все одно мучиться, бо створена, щоб бути вільною і літати в безмежному просторі неба. Так і людина: народжується, виростає, одружується... Дім, сім’я, діти, робота – ніби живе. В дійсності ж, то лише ілюзія життя, воно тільки здається справжнім, значущим і реальним. Де-факто, буття людини, відділеної від Творця, далеке від оригіналу, воно схоже на відображення у кривому дзеркалі: викривлене, спотворене і скалічене. Диявол, спокусивши гріхом, взяв людей у окови: панує прокляття, лютує смерть, Боже творіння стогне від гніту його ярма.
Наша

 

 батьківщина – небеса. З’єднавшись із Богом, автором, власником, джерелом життя, ми можемо повернутися в те природне сере­довище, в якому і для якого були створені. Задіяти весь внутрішній потенціал, досягати досконалості, дихати на повні груди, почуватися вільними, реалізованими, радісними і щасливими!
Роман ФАЙНІЦЬКИЙ, м.Тернопіль

Вгору