05.03.2014

ВСУПЕРЕЧ БЕЗНАДІЙНИМ ПРОГНОЗАМ


1-____0067

Народилася я в селі Перепільчинці Вінницької області 1952 року. Мої мама і бабка були віруючими, тож я змалечку ходила з ними на зібрання. Батько хоч і не визнавав Бога відкрито, але налаштованим проти церкви не був. Коли мені виповнилось дванадцять років, від раку померла мама. Нас п’ятеро залишилося напівсиротами: старшому братові було вісімнадцять, а найменшому – сім. Щоб дати нам раду, тато одружився вдруге. Ми переїхали в інше село. Та попри очікування сім’я не складалась, тому згодом батько розлучився. Одне слово, моє дитинство було нелегким: не мала з ким порадитись, до кого прихилитись. Та й про Бога ми забули. В тому селі не було навіть православної церкви. Та якось повиростали. Після школи я поступила в медучилище, але не довчилася – вий­шла заміж. Народила трьох дочок і сина, однак щастя в сім’ї не було, чоловік полюбляв заглядати в чарку…

Моя найменша донечка з’явилася на світ восьмимісячною, до того ж при пологах отримала травму. Через порушення мозкового кровообігу в неї виникли ускладнення в роботі центральної нервової системи. Лікарі радили відмовитись від дів­чинки, мовляв, це шматок м’яса, а не дитина, вона ніколи навіть сидіти не зможе. Я не послухала їх, і з пологового будинку поїхала додому з дочкою. Але в лікарню нам доводилось повертатись ще не раз. У фізичному розвитку дитина знач­но відставала від ровесників. Здорові дітки починають опиратись на ніжки вже в шість місяців, вона ж почала це робити аж у чотири роки. Та я терпляче її виходжувала, доглядала. Було важко, іноді опускались руки, зневірялась і плакала. З часом Оленка таки почала ходити, а потім і бігати. Я тішилась. До школи вона пішла разом із однолітками, з програмою справлялась, була активною.

Та, як кажуть у народі, біда ходить не сама. В тридцять чотири роки я раптово захворіла. Почалися дуже сильні болі в поясниці, навіть спати не могла. Ставало трохи легше, як обгортала все тіло жалючою кропивою. Так терпіла з місяць. Потім звернулась до районної лікарні. Оглянувши мене, лікар сказав, що втрачати не можна й дня, і терміново направив в обласний онкологічний диспансер. Там мене одразу положили для обстеження, зробили біопсію і відправили на аналіз до Київської клінічної лабораторії. Результат прийшов зі страшним діагнозом: рак шийки матки третього ступеня. Лікарі вважали, що робити операцію вже немає сенсу, казали, що видалення пухлини лише спричинить поширення метастазів. Тому від хірургічного втручання вони категорично відмовились. Навіть на хіміотерапію не залишали, бо не хотіли зайвої смерті у відділенні, так і говорили мені в очі. Відправляли назад у районну лікарню, тобто помирати. Лише лікар-радіолог, дізнавшись про моїх чотирьох маленьких дітей, зглянувся на мене:«Візьму вас на опромінення, може, хоч на місяць-два продовжимо вам життя».

Почався виснажливий лікувальний процес. Ніби зажевріла крихка надія, та через півтора місяця перебування в лікарні зненацька відкрилась сильна кровотеча. Для мене це стало загрозливим сигналом, бо на моїх очах сусідка по палаті саме після такого випадку втратила свідомість і через тиждень померла. Живим трупом я лежала на лікарняному ліжку: відкрию очі – переді мною зелені, жовті кола, закрию – пливу кудись. Не було сил навіть голову від подушки підняти. Та цю страшну реальність, як не дивно, сприймала спокійно. Думала: помру молодою, зійдеться все село, зроблять гарний великий похорон. Дітей, правда, жалко залишати сиротами. Але була вже настільки немічна, що й про це довго не розмірковувала: підуть в інтернат, я виросла без мами, і вони виростуть. Тому попросила чоловіка не чекати, поки помру, а вже оформляти дітей у притулок. Сама ж лежала і приречено чекала смерті.

Аж раптом, мов пострілом, пронизала думка: як же я вмру без Бога?! Куди потраплю? А якщо в пекло? Стало страшно. Душу охопило сум’яття. Все моє єство в ту мить праг­ло Його милості, знайомого з дитинства почуття захищеності, прихистку. Градом полились сльози: «Господи, прости мені, помилуй»…

З того моменту у мені щось змінилось. Зникла байдужість, захотілося жити. Смерть десь відійшла. За багатьма роздумами не зразу й помітила, що здоров’я стало покращуватись. Ніби й час прискорив свою ходу. Закінчився чотирьохмісячний курс лікування. Мені стало легше, біль перестав мучити, з лікарні виписали. Через місяць запланували оперувати. Та за результатами повторних аналізів в операції відмовили, нічого не пояснивши. Сказали приїхати знову через місяць. Їду додому і плачу. Ледь дочекалася наступної поїздки. Вона виявилась доленосною, адже лікар ошелешив звісткою, що оперувати не будуть, тому що пухлини немає. «Можливо, був помилковим діагноз», – додав він. «Слава Богу за таку помилку!» – зраділа я. Медики, однак, не вірили в диво, тому поставили на облік і призначили групу інвалідності.

Я ж не сумнівалась, що Господь мене зцілив. Як знала і те, що лише Він допоміг мені перенести всі медичні процедури. Бувало, як подумаю, що жива-здорова після всього пережитого, серце так і тане від вдячності. Часто поринала спогадами у своє дитинство, наповнене вірою у Бога. В пам’яті оживали шкільні картинки моїх палких суперечок з ровесниками. Я гаряче доводила їм, що не може світ утворитися від вибуху, є Хтось мудрий і всесильний над нами, Творець усього. Пам’ятаю також, як в ті роки після хвороби дуже хотілось мати Біблію. Але дістати її було не так-то легко. Одного разу моя дочка, яка на той час проходила кваліфікаційну практику на залізниці, приїхала додому в дуже піднесеному настрої. У вагоні, де вона працювала провідницею, на конференцію до Києва їхали віруючі, котрі й подарували таку жадану мною Книгу. Та, як не прикро, читання мені не давалось. Не розуміла, про що там ідеться, тому було нецікаво, і я щоразу її відкладала. Так потяг до Бога помалу згасав.

pokaz_obrazek

Добре, що знову потрапила в лікарню – зламала ногу. В палаті лежала дівчина з мого рідного села, віруюча. Звичайно, вона говорила мені про Господа Ісуса Христа, про Біблію, про велике благо для людей, які пізнають її постанови, а своїх подруг попросила привезти мені Євангеліє. Так у мене вдруге з’явилось Святе Писання. Почавши читати, я дивувалась, як раніше там нічого не розуміла. Але зробити вирішальний крок не поспішала, остаточно все ще не могла визначитись: йти до Бога чи не йти.
Якби ж знати і раніше ввійти під Божий покров, там шукати захисту й безпеки. Може б, не сталася та страшна подія… Того вечора мій чоловік прийшов додому п’яний. Почав скандалити, підняв на мене руку. Син став на мій захист. Чоловік, розлютившись до несамовитості, схопив ножа і встромив хлопцеві у груди. За два тижні йому, нашій найменшій дитині, єдиному синочкові, мало виповнитися вісімнадцять років. Не знаю, як витримала той невимовний біль страшенної втрати.
Василечка свого поховала. Чоловіка посадили до в’язниці. Довгими безсонними ночами розмірковувала над своєю долею. Багато лиха і страждань випало мені. Думала: як жити далі? Надія залишалася тільки на Бога. Тому більше не зволікала – поїхала на церковне зібрання в Шаргород. Там покаялась і запросила Господа Ісуса Христа у своє життя. Також вирішила одразу прийняти водне хрещення, незважаючи на те, що мені радили не квапитися, хоч рік зачекати. А якщо другого року не буде? – зі страхом думала я. Тоді вже твердо усвідомила: прожила день – і слава Богу. Тож невдовзі, 3 серпня 1997 року, через таїнство водного хрещення ввійшла в завіт з Богом.
Протягом усього мого життя Вседержитель проявляє до мене милосердя. Знаю: у всьому, що стається, є Божий промисел, заступництво. Всупереч безнадійним прогнозам лікарів, моя молодша дочка живе зараз повноцінним життям, допомагає мені по господарству, працює. Я знаю, що то Господь поставив її на ноги і повсякчас береже від зла. Мені Бог теж подарував життя, зціливши від раку. Через п’ять років після чудесного одужання лікарі зняли групу інвалідності. Правда, на обліку в онкологічному центрі залишаюсь і досі, вже двадцять сім років. Нащо вони мене щороку перевіряють? Я вже давно здорова. Як же за це не віддати належне Спасителю?! Або як не подякувати за ту надприродну втіху і ласку, яку Небесний Батько виливав у моє серце після смерті сина. Навіть ангела Свого Він не раз посилав з небес, щоб той допомагав мені. Бо ніяка сила волі не допоможе, якщо Бог не посприяє.
Така нехитра історія мого життя і навернення до Бога. Живу зараз надією на Нього. Молюсь за дітей і онуків. Вчу їх не робити зло, бо воно й так робиться, а робити добро. І сама стараюсь поступати так, як написано в Біблії: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви». Щиро дякую Господу, що Він міцно тримає мене у Своїх руках, веде дорогою правди і спасіння.

Валентина ЧІПАК, с.Копистирин, Вінницька обл.

Вгору