02.05.2014

ЯК ТРИВОГА, ТО ДО БОГА

 

DSC02546

Андрій МАКОВЕЙ, с.Станіславчик, Вінницька обл. 

Батьків, як то кажуть, не вибирають, тож мені з ними просто пощастило. Їхня дбайлива турбота, палке прагнення вивести нас, шістьох дітей, в люди заклали той міцний фундамент, на якому досі будую своє життя. Згадуючи дитинство, зав­жди поринаю в атмосферу злагоди, взаєморозуміння, любові. Матері якось вдавалось створити затишок, навіть незважаючи на те, що ми постійно переїжджали з місця на місце, адже батько був військовим лікарем. Жили в Західній Німеччині, Бурятії, на Далекому Сході. Якраз там 1984 року я і народився, найменшенький. Мама, хоч і мала змогу працювати за фахом (як і батько, вона – медик), залишила роботу та повністю присвятила себе вихованню своїх чад. Тож усе в нашій сім’ї було, як у злагодженому оркестрі. Навіть батька після тривалої служби далеко від рідних місць нарешті перевели в Україну. Тут його військова кар’єра завершилась, і він влаштувався на роботу в лікарню. Так ми і жили – не тужили. А коли у людей все добре, то зазвичай мало хто згадує Бога, а тим більше потребує Його. Недаремно в народі кажуть: «Лиш як тривога, то до Бога».

Саме так сталося з нашою дружньою сім’єю. Раптом у дім прийшла біда. Важко захворіла мама. Страшний діагноз – рак матки – приголом­шив батьків, адже ми, діти, були ще зовсім малі. Стан здоров’я у мами постійно погіршувався. Лікарі втішних прогнозів не давали. Від операції вона відмовилася, пам’ятаючи, що її матір з такою ж хворобою оперували, однак нічого не допомогло. Як професійні медики, батьки добре розуміли, до чого все йшло.
Інколи мати розповідає нам про ті важкі часи: як вона, усвідомлюючи своє становище, почала замислюватись, де опиниться після смерті. Як постійно згадувала свою бабусю, що годинами, стоячи на колінах, молилася до Небесного Отця, її розповіді про Ісуса, померлого на хресті за всіх грішників, щоб люди мали порятунок і вічне життя. Мама й досі добре пам’ятає, як у неї, смертельно хворої жінки, пробудилося бажання якнайбільше дізнатися про Бога. Оскільки Біблію або християнську літературу тоді, в радянські часи, придбати було неможливо, почала відвідувати сільську церкву. А коли здоров’я дуже погіршилося і ходити вже не могла, лежала та уважно слухала християнські радіо­передачі, які тільки зазвучали в ефірі. Якось до рук їй потрапив журнал «Віра і життя». Там прочитала молитву покаяння і зрозуміла, що потребує прощення гріхів і спасіння. Так вона стала християнкою. Батько, виїжджаючи на виклики швидкої допомоги, іноді бував у віруючих людей, і хтось з них подарував йому Біблію. Читала Боже Слово мама з запалом, найбільше звертаючи увагу на те, як Ісус зціляв хворих. Вірш із Писання «Він узяв наші немочі і поніс наші недуги» особливо запав їй у душу. Мама роздумувала: якщо Бог міг звільняти від хвороб колись, то й зараз Він може її зцілити. Вона повірила в це і стала ревно молитися за своє одужання.

Пройшло трохи часу, і сталося диво: дві пухлини вийшли з її тіла так, як народжуються діти. Ще одна, третя, пухлина, непомітно розсмоктавшись, також безслідно зникла. «Як це сталося? Що ви робили? Які ліки приймали?» – дивувалися лікарі після обстеження матері. Казали, що в їхній практиці такого ще не було. Звичайно, це була милість Божа – зцілення прийшло з небес. Але не кожна людина може повірити в таке надприродне оздоровлення. До речі, на той час ті медпрацівники, котрі діагностували маму, вже самі померли від раку, тож висновок про відсутність у неї онкологічного захворювання робили вже інші медики. З тих пір, ось уже вісімнадцять літ, матуся дякує Господу за подаровані роки життя, свідчить всім про силу Творця, розповідає про те, що сама знає з Біблії. Слово про своє зцілення вона проголошує й донині, приймає його як ліки, вранці і ввечері, та славить свого Цілителя.

Бог допоміг пережити нашій родині ще одне горе. Найстарший брат, який з сім’єю служив офіцером у Німеччині, в 1993 році був направлений у гарячу точку – Югославію. Там він загинув у бою. Йому було лише двадцять чотири. Сиротою залишилася маленька донечка. Для моїх батьків це було страшним ударом. Маючи зараз свою дитину, я можу уявити їхні страждання від втрати сина. Лише завдяки Біблії і молитві матері якось вдавалось повертатись до життя. В Богові вона черпала сили і віру. Відтоді мама весь час говорить про те, що спасіння потрібне всім, не лише старим, а й молодим, бо смерть нікого не попереджує про свій прихід. А пекло існує насправді. Це страшне місце, де вічно мучаться ті, хто за життя не примирився з Господом, не йшов Його шляхом та не жив за Його настановами. 

DSCN1611

Завдячуючи маминим розповідям, і я ще підлітком (років в тринадцять) зацікавився Словом Божим, почав молитися. Проте робив це скоріше формально, бо так було заведено в нашій домівці. Ще не усвідомлював своєї гріховності, не було щирого каяття. Душа, мабуть, ще не прагнула до Бога

 так, щоб відчути неможливість свого існування без Нього. Певно, тому ворог людських душ, знаючи, що я не під Божим захистом, хотів мене згубити. Близько року мене переслідував і мучив нечистий дух. Він часто посилав мені думку, що я повинен себе знищити. Було дуже страшно. Особливо коли залишався на самоті. Я навіть бачив його. Це була істота зростом більше двох метрів, яка у своїй зовнішності мала одночасно звірині і людські риси. Іноді, нахиляючись до води, крім свого відображення, бачив за спиною і його. Коли лежав на ліжку, то не раз біс з’являвся посеред кімнати, впираючись плечима в стелю, бо вона була йому занизька. Я нікому не міг про це розповісти, боявся, що подумають, ніби я збожеволів. Одного вечора, вийшовши на ґанок нашого будинку, почув шурхіт листя під чиїмись ногами і зрозумів, що до мене з саду хтось наближається, але не бачив хто. Подумав, що то батько. Гукнувши «тату!», простягнув йому руку і відчув, як моя рука торкнулася когось. Коли він вийшов на світло, я побачив біля себе ту саму істоту. Дуже злякавшись, стривожений забіг назад до хати. І тут мене ніби осінило: якщо сатана такий реальний, то тим більше Бог! Як я цього не розумів?! Сльози щирого каяття річкою потекли з очей. Бажання звільнитися від постійного переслідування мучителя заполонило моє серце. Благав Господа, щоб Він мене захистив, пригорнув і ніколи не відпускав зі своїх обіймів. Раптом побачив, як та потвора попрямувала до хвіртки, відчинила її, і, зіщулившись, побігла геть. В той момент у душі я відчув радість перемоги і надії. То було моє справжнє покаяння. З того часу всі свої справи довіряю Богу і отримую від Нього допомогу. 

Добре, що майже вся наша велика сім’я навернулась до Господа. Адже в Біблії написано, що один проганяє тисячу, а двоє – десять тисяч. Завжди відчуваю молитовну підтримку рідних. Один із дивовижних прикладів такої підтримки не забуду ніколи. Якось у нашій школі багато дітей захворіло на «свинку». У мене також піднялася висока температура, але ознак паротиту не було. В лікарні ніяк не могли встановити діагноз, тож лікувався вдома під наглядом батька. Лежав і марив у гарячці, яка не проходила вже кілька днів. У цей час моя старша сестра палко молилася за мене і просила про зцілення. Раптом (розповідала нам потім) вона опинилася в незнайомому місці. Її оточувало багато людей. Їхні погляди були спрямовані на чоловіка в яскраво сяючій білій одежі. Вікторія одразу здогадалась, що це Ісус Христос. Потім вона побачила іншу кімнату, де у неосяжному сяйві, в ореолі променистого світла, на престолі величаво возсідав Хтось. Моя сестра розуміла, що це Небесний Отець. Вона була позаду престолу, а Божий Син стояв перед Богом-Отцем і просив за вирішення її нужди. Потім підійшов до неї і промовив: «Я виконав твоє прохання». Сестра одразу ж опинилася вдома. А я невдовзі одужав.

Зараз мені тридцять років. Половину з них я розповідаю людям, що потрібно покаятися та пізнати Ісуса Христа як особистого Спасителя. Кожна людина, живучи на землі, або йде за Богом, або підвладна нечис­тому, часто не усвідомлюючи цього. Третього нам не дано. Бог чекає всіх. Він по-різному стукає до людських сердець: когось спасає просто, без великих проблем, інші проходять через випробування. Якщо ми у біді, то це не означає, що Бог нас покинув, навпаки, Він близько і хоче, щоб ми навернулися до Нього. Бо для Господа найголовніше – спасти наші душі від вічних мук і подарувати нам життя на небесах.

 

Вгору