03.07.2014

ДЕ ЛЮДИНА СТАВИТЬ КРАПКУ...

2b45b996a13fb1ec1be3a58c243dfed0_XL

ПРО СМЕРТЬ І ВІЧНІСТЬ

– Пишуть, і пишуть, і пишуть… Детально, дрібним почерком, з обох сторін аркуша, – розповідає Ростислав Михайлович, тримаючи в руках стос листів. – Декому напишу, а вони вже наступного дня відповідають. Я попередив, щоб не чекали негайної відповіді, бо ж я не можу лише сидіти і писати листи. Але вони чекають.

Пан Ростислав, колишній викладач Львівського політехнічного університету, на пенсії. За своє життя написав майже п’ятдесят наукових праць і у співавторстві з колегами підручник з теоретичної механіки. Тепер він пише листи засудженим на довічне ув’язнення. Пише про вічне – Бога, покаяння і прощення. Пригадує, як у дитинстві дивувався своєму дядькові. Той, коли молився перед сном, просив благословення для тих, хто в тюрмі.

– Я тоді запитав, чому він молиться за них. Чи зі всіма ними знайомий? Він відповів, що не знає їх, але розуміє, в яких умовах вони несуть покарання, тому й молиться.

Ростислав Михайлович уже двадцять років служить у місії «Гедеон», міжнародній міжконфесійній християнській організації, завдання якої – розповсюдження книг Нового Заповіту, в тому числі і в місцях позбавлення волі.

У пана Ростислава велика бібліотека. Він говорить дещо повчально, даються в знаки тридцять п’ять років викладацької роботи. Коли в окулярах читає листа, ще більше стає подібним до лектора.

«Вітаю Вас, Ростиславе Михайловичу, любов’ю Господа нашого Ісуса Христа. Мир Вам! – читає виразно. Голос добрий і строгий водночас. – Щиро радію Вашому листу. Коли ми шукаємо Господньої любові, то часто забуваємо, що Він посилає її через людей. Так Бог являє свою любов до мене через Вас».

Слова, що читає пан Ростислав, радше нагадують листи апостолів, написані до перших християн, аніж послання злочинця з-за ґрат.

– Люди, з якими ви листуєтесь, убивці? – не так запитую, як нагадую сама собі, від кого ті листи.

– Так, – буденно відповідає він, – але не всі визнають свої злочини. А я і не в кожного запитую. У кого є на серці бажання– розповідає сам. Люди, які щиро визнали свою провину, нічого не замовчують. Із п’яти в’язнів, з якими я листуюся, лише один цікавиться про вихід з колонії.

– Про що пишуть інші?

– Запитують про вічність і смерть. Один чоловік дав номер своєї бабусі. Я їй інколи дзвоню. Вона радіє, каже, що внук вважає мене своїм духовним батьком. Але я компліментів не сприймаю, просто знаю, що людям треба допомогти.
Якби в Україні не ухвалили закону про скасування смертної кари, адресатів Ростислава Михайловича, можливо, вже не було б серед живих.

СНИ ІЗ-ЗА ҐРАТ

– Я у глибокій ямі, ніби в кар’єрі, але замість піску під ногами попіл, сірий до чорноти, в’язкий. Я на колінах повзу нагору і розумію, що не зможу викарабкатися. І раптом бачу тонесеньку синьо-білу мотузку. Схопився за неї – і виліз.

Такий сон наснився Степану відразу після того, як йому оголосили вирок – довічне ув’язнення. У тюремній камері лежало маленьке Євангеліє, видавництва «Гедеон», з обкладинкою синього кольору. Коли почав читати його, то знайшов для себе пояснення, що то була за мотузка, така тонка, але й міцна водночас.

Кожен лист Степана до пана Ростислава починається і закінчується словами подяки чи то за турботу, чи за черевики, кращих за які він не мав уже десять років. Після ув’язнення з ним підтримувала зв’язок лише мама. Але її вже немає серед живих. Рідні від спілкування з ним відмовились, хоч Степан уже вісім років не керується поняттями і законами кримінального світу (увірував у Бога).

Листи Степана довгі. Почерк каліграфічний. На кожному конверті – печатка: перед відправленням його перевіряли.

У листі № 58 він пише:

– Місце, в якому ми перебуваємо, по суті місце скорботи і розчарування. Кожен тут керується лише власним досвідом. Всі погрузли у рутині, тому християнські істини тут сприймаються не одразу.

– 2005 рік був нелегким для мене, – продовжує Степан. – Я сидів у камері сам і мав можливість читати Євангеліє. Одного разу, коли мені було особливо важко, звернувся в молитві до Бога. Розуміючи власне безсилля, гірко плакав і просив допомоги. Вона потрібна була і коли вирішив кинути курити та лаятися, бо самому це зробити не вдавалося. Тоді я ще не розумів, що процес очищення не такий легкий і швидкий.

– Через місяць мене відправили по етапу, і я опинився у Дніпропетровському СІЗО. Камери там розміщені в підвалах. Колись у них сиділи в’язні-смертники, які чекали на розстріл. Те місце просякнуте смертю. У своєму житті я бачив багато страху людського, але в тих стінах він був інакшим. Там вдень і вночі я молився і плакав. Всі мої злочини постали перед очима. Жахнувся і розкаявся, що вчинив їх. Здавалося, що я скоїв все те проти себе самого.

В одиночній камері слідчого ізолятора мені знову наснився сон.

– Іду по вулиці, тримаючи за руки хлопчика і дівчинку. Погода похмура. Ми заходимо у високе приміщення, піднімаємося на ліфті і, на моє велике здивування, виходимо на дах. Роззираюся навколо і бачу двоє дверей. Відчиняю ті, що зліва, і бачу за ними пітьму та смерть. Тоді відчиняю двері справа. За ними – небеса. Діти побігли собі по тих небесах. Потім зупинилися і чекають, коли я піду за ними. А я стою і думаю: як це… бігати небом? Вирішив, якщо не можу йти по небесах, то принаймні сяду на порозі і вмиюся ними. А вони переливаються різними кольорами, як дорогоцінне каміння на сонці, і я набираю їх в долоні.

БОГ СТАВИТЬ КОМУ

У колишнього оперуповноваженого Юрія сьогодні нічне чергування, проте вже не в міліційному відділку, а в церкві. – Коли працюєш у міліції, хочеш того чи ні, а замислюєшся над вартістю життя. Мене не раз могли вбити, – розповідає Юрій, і я помічаю в нього на шиї шрам. – Одного разу, ловлячи злодія, мусив стріляти. Коли цілився у нього, ніби хтось говорив мені: «Стріляй, це злодій. Ти працівник міліції і повинен виконати свій службовий обов’язок». Інший голос перечив: «Зупинись. Хоч він і злодій, але ж це людина, яку ти можеш вбити».

Юрієве обличчя стає блідим.

– Вистрілили?

– Ні, але руку з пістолетом опустити було неймовірно важко. Військові, які служили в Афганістані, розповідали, що лише перший раз вбивати важко. Я думав: як так? Адже кожного разу позбавляєш когось життя. Розумів, що прийде час, і я буду змушений стріляти в людей. Отже, вирішив більше не брати до рук зброю.

– Той злочинець втік?

– Так, – відповів збентежено.

Після того, як Юрій залишив службу в міліції, щонеділі їздить у колонію і там молиться разом із в’язнями. Коли їхав уперше, дуже переймався: колишній опер приїхав на зону і розповідає про Бога.

– Ми в’язням завжди щось привозимо. Минулої неділі роздавали їм цукерки. Один чоловік цукерку мені повернув. Мовляв, я всі віддав, а сам без цукерки лишився. – Юрій дістає з кишені льодяник «Барбарис», показує його, ніби бойовий трофей, і кладе назад до кишені. – Приємно. Злодій, а віддає колишньому міліціонерові цукерку.

В’язні, до яких їздить Юрій, засуджені за злочини середньої тяжкості. У колоніях суворого режиму, запевняє він, люди більше починають задумуватися над життям.

– Якщо людина четвертий раз опиняється у в’язниці, вона стає непотрібною для рідних. Навіть одягу їм ніхто не передає, – не без співчуття говорить Юрій. – У колоніях, де я буваю, свої закони, своя ієрархія.

– А це якось впливає на відвідування богослужінь?

– На зібрання приходять ті, кому тяжко, кого утискають. Хто надіється сам на себе, до нас не приходить. Лікаря шукають хворі, – цитує Юрій Євангеліє. Його обличчя трохи яснішає.– Ви ж знаєте, хто першим потрапив у рай? – запитує він у мене

– Хто?

 Розбійник. Він, висячи на хресті (а так карали за найтяжчі злочини), попросив у Ісуса: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». На що Спаситель йому відповів: «Вже сьогодні будеш зі Мною в раю».

– Чи може пенітенціарна система виправляти злочинців?

– У нас вона не працює належним чином. Людей карають і все. Працівники цієї служби мали б тих, хто за ґратами, не вважати пропащими, а давати їм шанс. Бо легше за все махнути на них рукою, адже бачиш: перший раз «сів», другий, третій…

– Юрій бере зі столу велику в’язку ключів. У його руках вони стають подібними на ключі від тюремних камер.– У в’язниці люди озлоблюються і мало хто розкаюється, приблизно один із ста, вважають самі засуджені. Завдяки ж нашій роботі з десяти ув’язнених можуть виправитись двоє-троє. Я вірю, що тепер можу принести більше користі, ніж коли служив у міліції.

Декілька місяців тому Юрій написав першого листа до ув’язненого Степана. Боявся, що той не відповість. Однак – даремно. Степан навпаки радий, що колишній міліціонер хоче мати дружнє спілкування з ним, в’язнем.

– Ніколи не думав, що буду листуватися зі злочинцем, засудженим на довічне ув’язнення, – продовжує Юрій, знову беручи до рук в’язку ключів. Ні, він таки зовсім не схожий на тюремного наглядача. Навіть у міліцейській формі його важко уявити.

– Що ви тоді думали про таких злочинців?

– На початку роботи в органах до мене прийшов чоловік і написав заяву про зникнення батька. До сьогодні пам’ятаю, як він сидів переді мною, – Юрій робить довгу паузу, ніби відновлюючи в пам’яті ту картину. – Два роки по тому він у власному будинку вбив друга. Дуже жорстоко. Під час розслідування виявилось, що батька також убив він. Його засудили до розстрілу. Це був 1997-й рік. Я тоді подумав: собаці – собача смерть, – останні слова він промовляє ніяковіючи. – А пізніше, коли звільнився з органів, увірував і почав ходити до церкви, мені до рук потрапила газета. Там був надрукований великий матеріал з ілюстрацією: дві камери, а між ними – коридор. На одній напис: «смертна кара», на другій – «довічне ув’язнення». І в’язень переходить з однієї камери в іншу. Тоді в Україні наклали мораторій на смертну кару. Читаючи ту статтю, побачив прізвище Віктора Сидунова. Це був той самий злочинець. Йому замінили смертну кару на довічне ув’язнення. Виходить, я його осудив, а Бог дав йому ще один шанс на життя, хай і в тюрмі. Та головне – в нього з’явилася можливість врятувати свою душу: примиритися з Богом і отримати спасіння. Там, де ми, люди, ставимо крапку, Бог ставить кому.

Надія КАЛАЧОВА, http://risu.org.ua/

Вгору