05.08.2014

ДІМ, НАПОВНЕНИЙ ГОСПОДОМ

«І хто прийме таку дитину одну в Моє Ім’я, той приймає Мене…» – сказав Ісус Христос. У домівці Руслана й Арчани Ткачуків сьогодні прийнятих дітей кільканадцять. І це ще далеко не всі, кого вони протягом останніх десяти літ прийняли в Ім’я Господа.

– Нас тут десять – Катя, Віка, Діана, Богдан, Богданчик, Альона, Сніжана, Ізабелла, Юля, Франческа, – навперебій називали себе діти, і я ледве встигав записувати їхні імена. Що цікаво: хоча в такому знайомстві трохи бракувало злагодженості, всі говорили по старшинству. В цьому «хорі» участі не брали лише двадцятирічна Катя, бо допомагала матері поратися по господарству, і найменша Франческа, яка прекрасно почувалася на руках у старшої сестри Ізабелли.

– Їй сьогодні виповнилося 8 місяців! – урочисто повідомили діти. – Але ми тут не всі – є ще й старші… P1040587

– Всього у нас 18 дітей, – уточнила потім Арчана. – Майже половина з них уже в самостійному плаванні. Дехто, як-от Марина, вже має власну сім’ю – чоловіка, дитину. Віталіна також вийшла заміж, живе тепер з чоловіком в Індії…

Арчану нітрохи не бентежить, що одна з їхніх вихованок – аж у далекій Африці. А чого хвилюватися? Чи ж там нема Бога? Небесний Отець скрізь усіх любить однаково і про всіх дбає, де б хто не перебував – у місті чи селі, у пересохлій пустелі чи в густому лісі. Головне, щоб самому не загубитися у нетрях власної душі. Для Арчани це не вичитана десь істина – це аксіома, виведена власною долею.

Її коріння – в Індії, родина – в США, дерево ж власної сім’ї пишно розквітло в Україні. А плоди… Плоди цього Божого «древа» – хай навіть по всьому світу, аби тільки духовний зв’язок між ними та Господом не обривався.

І все ж, яким чином етнічна індійка, уродженка американського міста Нешвілл, опинилася в українському селі Немія, що на околиці Могилів-Подільського?

– Мої батьки у пошуках кращої долі ще молодими переїхали з Індії до Америки, – розповідає Арчі (так лагідно називають її дома). – Там, у Нешвіллі, столиці штату Теннессі, я і з’явилася на світ. У мене є ще чотири старші сестри і два брати. Всі вони живуть у Штатах. Батькам було нелегко піднімати нас. Але Господь допоміг мені отримати гарну освіту й чудове виховання: хоча батьки за вірою були індусами, вони відвели мене в християнську школу, бо навчання там було краще…

Вона, звісно, тоді й гадки не мала, що довіряє свою долоню не просто батьківській правиці, а що Сам Небесний Батько тримав у Своїй десниці її маленьку й тремтячу руку, коли переступала поріг тієї школи. Їй усе там подобалося: і вчителі, й учні, й навчальний процес. Саме там вона прийняла Ісуса Христа як свого Господа. Сказати, що стала вже тоді справжньою християнкою, було б перебільшенням. Вона, боячись образити й прогнівити рідних, всіляко намагалася приховати від них свою віру: богослужінь не відвідувала, за батька, коли тяжко захворів, молилася тайкома… Та хіба місто, що стоїть на горі, заховаєш і невже свічу кладуть під свічник, а не на свічник, щоб світила іншим?

– Матері відкрилася аж у вісімнадцять років, коли батька вже не стало, а я навчалася в університеті, де включилася в активне християнське життя, – посміхається Арчі своєму спогаду. – Ні, мати не розсердилася, бо бачила, що я від того гіршою не стала, а швидше навпаки – змінилася на краще. Мама-то знала, що буває з університетською молоддю…

До речі, коли вже зайшла мова про матір Арчі, то її доля – ще одне яскраве свідчення незвіданого Господнього промислу для всякої людини. Уявіть собі: народилася й виросла вона в далекій Індії, більшість життя прожила в США, сповідуючи індуїзм, спасіння прийняла від Ісуса Христа в Індії, водне хрещення – у Вінниці, а земний шлях закінчила в Козлові Могилів-Подільського району, де й покояться її останки.

Про це я дізнався від Валентини Степанівни, матері Руслана, яка живе в селі Козлів і там славить Господа. Звісно, шлях літньої індуски ніколи б не перетнувся з Вінниччиною, якби ще раніше не поєднали свою дорогу життя Руслан та Арчана. –

– Для індійки вийти не за індійця – великий гріх, – розповідає Арчана. – Тому я подзвонила до матері і просто сказала, що виходжу заміж. За кого – не уточняла. А за нашими традиціями, обрати чоловіка для доньки мають батьки. У трьох моїх старших сестер так і сталося, бо батьки були поряд і вони не знали Христа. Зі мною зовсім інша ситуація: мене Господь вивів із полону релігійних традицій – це по-перше; а по-друге, привів в Україну, де я і зустрілася з Русланом. А мама уже пізніше, приїхавши до нас у гості, зустрілася тут з Господом. Звідси й пішла до Нього…
Арчана надзвичайно рада, що аж в Україні і мама знайшла край обітований.

Руслана  з Арчаною поєднали одна віра, одна любов і одна мета,  одне слово – Бог.

– Я відразу помітила, що з ним щось сталося, – згадує Русланів прихід до Христа Валентина Степанівна, яка була нашим провідником до оселі, де тепер живе багатодітна сім’я її сина. – Він тоді навчався на факультеті іноземних мов Вінницького педінституту. Приїжджав додому весь наповнений якоюсь енергією добра. Здавалось, що він аж світиться. У словах, які говорив, відчувалась мудрість, нехарактерна для людей його віку. Я дивувалась: звідки це в нього? Він і сказав, що спілкується з віруючими людьми, що сам увірував. Ми раніше ніби й не були безбожниками, проте і Бога не знали. У селі церкви не було. Тепер же маємо свою громаду християн віри євангельської. Добре, звичайно, коли батьки приводять дітей до Бога, а в нас вийшло навпаки – до Христа я прийшла через сина…

Руслан же з посмішкою зізнається, що до Бога його привела… меркантильність. Випадково познайомившись з християнськими місіонерами-іноземцями, охоче відгукувався на їх запрошення приходити в гості «на чай». – По-перше, з ними було цікаво спілкуватися для кращого вивчення мови, – пояснює свої «меркантильні» мотиви Руслан.

– По-друге, дев’яності роки були складними, і для студента запрошення «на чай» – це як манна небесна. Ну, ось так і «дочаювався»… Бо ж недарма сказано, що не хлібом єдиним житиме людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих. –

Коли я у 2000 році приїхала з християнською місією до Вінниці, – згадує своє знайомство з Русланом Арчі, – то він, будучи вчителем німецької та англійської мов, – працював з нами як перекладач. Потім ми приїжджали кожного наступного року, і Руслан відвідував з нами дитячі будинки, брав участь у наших благочинних заходах. Тоді він, ще неодружений, став опікуном шістьох дітей. А в жовтні 2003-го він попросив моєї руки – і через рік ми побрались…

Вже маючи на вихованні шестеро дітлахів і не чекаючи, коли Бог пошле власних, молоде подружжя організувало дитячий будинок сімейного типу для сиріт і дітей з неблагополучних родин. Одразу ж, за словами Арчі, сім’я поповнилася ще чотирма дітьми. Християнська місія, з якою прибула Арчана, допомогла молодим придбати будинок у Вінниці.

– Ми відчули, що нас до цього покликав Бог. Усиновили трьох хлопчиків і стільки ж дівчаток із дитбудинків, – пояснив Руслан. – Раніше я працював там волонтером. Бачив, у яких умовах проживали дітлахи в тих закладах. Було дуже шкода їх… –

Та скоро ми зрозуміли, що на виховання краще брати дітей малолітніх, – доповнює чоловіка Арчана. – Річ у тому, що підлітки 14-15 років уже майже сформовані, причому не кращим чином. Їх важко переконати, що Бог благословляє людину через її працю. Вони вже звикли отримувати все у готовому вигляді, не докладаючи зусиль. Тепер у нас – справжня сім’я, і кожен її член знає свої обов’язки: хто Русланові в саду чи у дворі допомагає, а хто – мені на кухні. Молодші доглядають за ще меншими. І, звичайно, вчаться. Крім основних занять, половина з них ходять до музичної та художньої шкіл.

Дивлячись на християнську родину Ткачуків, зайвий раз переконуєшся, що без власних зусиль і наполегливої праці людина нічого не здобуде. Те, що Бог нам дарує (як свого часу дарував Ізраїлеві Обітовану Землю), часто треба ще завоювати, долаючи власні лінь, інертність та інші внутрішні й зовнішні перепони. Але Господь каже: «Іди і роби, і Я буду з тобою!» Тим, хто нічого не робить, і Божа рука не допоможе. До речі, до Немії Руслан і Арчі зі своїм сімейством перебралися через скруту. Зрозуміли, що в місті утримувати велику сім’ю і правильно виховувати дітей украй важко. Треба бути ближче до землі та природи. Маючи деякі накопичення, взяли ще кредит і купили на околиці Могилів-Подільського садибу з новим будинком і земельною ділянкою. Руслан, який тепер має власну невеличку будівельну фірму, лише дещо переобладнав у новій оселі, щоб там просторіше було великій сім’ї. А ще насадив біля будинку близько сотні фруктових дерев, заклав великий ягідник малини й смородини, суничну грядку. – Я давно мріяв про власний сад, – сказав на прощання Руслан. – Тепер маємо екологічно чисті фрукти і ягоди для дітей. Мені ж у той момент згадалися євангельські слова про добрі плоди від доброго дерева…

Семен МИХАСЬ, м.Новодністровськ

 

Вгору